Всі тридцять років мого заміжжя мій чоловік як не гуляв, то веселився. І в такій атмосфері я ростила двох дітей, бо ж куди було йти – квартира ж його від заводу. А Микола швидко зрозумів що до чого і не раз, як останній аргумент у сварці було:
– Забирайся з моєї квартири разом зі своїм виводком!
В останні роки він почав вже взагалі себе не контролювати, я старалася робити вигляд перед сусідами, що у нас все гаразд, просто Миколу трішки болить голова. Всі мене жаліли і мені співчували, особливо, коли почалися вже проблеми у мене.
Я тішилася, що хоч дітям весілля зробила і все у них в житті буде добре, а я вже що? Скільки прожила і досить, пора по поліклініках подорожувати, а не по морях.
Якось я вернулася зі стаціонару після тривалого лікування, як не впізнала свою квартиру – дим, пляшки, чужі люди… Виявляється, то мій чоловік отак за мене переживав.
Коли я почала говорити до нього та совістити його, то відповідь була вже мені знайома:
– Моя квартира! Моя! А ти нічого не заробила, тому вимітайся!
І я отака розбита та знесилена пішла на вулицю… Гіркі сльози заливали обличчя. Як же я себе жаліла. Жаліла за своєю молодістю, за тим, що багато не зробила в житті і вже й не прийдеться.
Вибору у мене особливо не було і я вернулася до мами в село.
Їхати я не хотіла, бо мама моя не з тих, хто приголубить та розрадить. Вона й не знає, що таке співчуття…
В чому була – в тому й приїхала, а вона лиш глянула, кивнула і пішла по своїх справах.
Не щоб обняти, спитати, чого я отак приїхала з лікарняною сумкою, що в моєму житті взагалі діється. Ні, пішла свою господарку обходити, бо там треба все по годинах робити. От на корову є час, а на мене нема!
Я сиділа на лавці і плакала.
Мама пройшла повз мене з відром молока і так буденно каже:
– Не реви, поможи процідити.
І так, наче, мене не було тут всі ці роки, а я от встала з ліжка і давай, помагай. Не питає чи те відро я взагалі маю сили нести!
– Неси, неси, ти більше маєш силу, ніж я, – не звертала уваги на мене мама.
Я занесла відро, ледве процідила, тим часом мама приготувала нам поїсти. Ніколи не думала, що підігріта колочена картопля з яйцем може бути такою смачною. Мені здалося, що я лиш очі закрила, як вже треба вставати, бо мама дзвонить відрами по хаті.
Потягла я ноги по воду, бо ж треба на чомусь їсти варити, далі знову молоко цідити, далі чистити картоплю, все як в дитинстві.
– На оцей чай дуже корисний, питимеш і сили вернуться.
– Мені вже нічого не допоможе, – кажу я їй.
– Поможе. Ти в тому місті геть якась нервова стала, а то все від тих нервів. Тут у нас все спокійно і все мине, головне себе заставляти через силу, треба і все.
– Я не маю сили, мамо!, – мені здалося, що на цей крик я витратила всі свої сили.
– Через силу. Вперед.
Вона ніколи мене не жаліла. Ніколи…
Я просто робила все як вона каже, бо не мала сили на якийсь спротив.
Рано лягала, рано вставала, працювала по мірі сили, багато була на сонці, на свіжому повітрі…
Тепер навіть не можу собі уявити, що я стільки років пробула в тій квартирі, в тій задушливій темниці.
Таке враження, що я просто ввесь цей час проспала і тільки зараз прокинулася. Як пояснити це для себе не знаю…
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота.
