Я радо погодилася доглядати онука, коли мій син та невістка вирішили поїхати за кордон та заробити грошей. Я подумала, що це краще, ніж би син їхав сам, та не знати чи б витримав без дружини. Або вона тут почала себе вести… всяке буває, а так обоє працюють, живуть разом. Все в один одного перед очима і обоє цінують працю один одного.
Але так сталося, що вони приїхали через два роки. Побули трохи і давай знову збиратися.
– Мамо, – казав мені син, – Ми там маємо гарну роботу, господар нас чекає… Що ми тут робитимемо? Тут одні копійки платять. В так через два роки та заробимо на гарну хату, а не лише на квартиру.
– А як же дитина, – спитала я, бо Данилко мав якраз йти в школу.
– А що дитина, – вже почала невістка Уляна казати, – ви за ним дуже добре доглядаєте, то перші класи не такі важкі аби він сам не справився з навчанням. А ми, коли приїдемо, то вже будемо завжди з ним.
Не скажу, що я тоді щось погане подумала. Ну, дитина хоче мами і тата, але ж він не грудний. Та й ми з чоловіком справимося, бо досі все було добре.
Поїхали вони, а ми малого ведемо в перший клас. Все як у всіх – гарний букет, костюмчик, взуття аж блистить. Я й не налюбуюся своїм онучком. Взяла вчителька всіх до класу, пояснює як буде проходити навчання, ну, а ми слухаємо.
Вже йдемо додому і все обговорюємо, що треба ще докупити, як будемо онука водити по черзі… Аж не зауважили, а він носом шмигає.
– Ти чого, – питаємо ми його, а він вже на весь голос: «Всі були з мамою чи татом, а мене нікого!».
Ми переглянулися і починаємо йому пояснювати, що не у всіх є мама чи тато, а наші на роботі, щоб заробити йому на гарний велосипед.
– Не хочу ніякого велосипеду, – й далі за своє дитина.
Ми його ніяк не могли переконати і так йому той перший клас погано пішов, вчителька ввесь час писала, що читає найповільніше, не хоче вчитися, не слухняний на перервах.
Ледве ми той рік дотягнули, бо дитина просто на очах змінилася – все ламає, нічого не шанує, нас не слухає.
– Уляно, – кажу я невістці, – вертайтеся, бо ми не даємо собі раду.
– Що? З малою дитиною справитися не можете, – втрутився в розмову син, – У нас тут добрі гроші, а ми маємо їхати назад?
– То беріть дитину до себе, – кажу.
– Як до себе? А хто тут за ним буде дивитися? Ми так нічого не заробимо!
– Сильно вам ті гроші згодяться, як ви дитину загубите?, – питаю я.
Ну ніяк вони не хочуть їхати. Я тоді з онуком переговорила і кажу йому:
– Ти сам мамі і татові скажи, чого ти так погано вчишся.
– А нащо мені гарно вчитися. Коли вам і так все одно, – каже дитина, – Он Міласі мама за гарні оцінки морозиво купує і вони на атракціони ходять… А ви що? Вам і так все одно…
На тому ми завершили розмову, кожен на своєму стояв, то який був сенс щось говорити?
Але через місяць приїхала Уляна і так малий втішився, ви б бачили! Вона спочатку трохи на нас з батьком злилася, але як побачила дитину, яка вона рада, як він почав краще вчитися, як вже «молодець» писала вчителька, то вже сама зрозуміла, що дитина хоче мами і тата.
Вона моєму синові подзвонила і сказала, що хай доробляє до кінця року і теж вертається:
– Всіх грошей не заробимо, а тут полегки все зробимо, головне аби разом.
Отак мала дитина навчила розуму дорослих людей.
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
