fbpx
Історії з життя
Михайлючка понишпорила в інтернеті, знайшла чудову дієту – дозволено все, що терпіти не можете, без солі і цукру, зате їжте, скільки влізе. Через три дні намагалася посолити ранкову вівсянку сльозами. Через тиждень по дорозі з роботи зловила себе на бажанні відібрати у голуба булку з родзинками. Дні були заповнені боротьбою з бунтівним організмом, ночі – кошмарами на кулінарну тему. Але витримала, схудла на два кіло

Михайлючці подзвонила колишня однокласниця Пилипчучка, сказала:

– Через місяць збираємося, шкільні роки чудесні і таке інше, старі закоханості згадаємо… – записувати тебе? Не тягне? Розтовстіла, чи що? Федорцівку теж не тягне, слухай, її так рознесло, що ого-го! Я ось ні грама не набрала, ні граммулечкі! Звичайно, не тягне, показуватися не хоче. Ой, ледь не забула, Петруняк спеціально з Аргентини прилетить! Шкода, Федорцівки не буде, хай би помилувався, у що перетворилася, – пам’ятаєш, ходили, за ручки трималися, не знаєш, чого розбіглися, ні? Ну, що, тебе теж не брати до уваги?

– Вважай, – похмуро сказала Михайлючка, – вже потягнуло…

У старших класах Пилипчучка літала з роману в роман, тільки з Петруняком не пройшло, а їй, Михайлючці, згадати нічого, хіба що недорослика з 10-го «А», як там його звали, вилетіло з голови, – кілька разів підходив, червонів, м’явся, мимрив невиразно, в кіно запрошував, а у неї нездужала мама, нездужала бабуся, після школи бігом додому, яке кіно.

Хотіла передзвонити, відмовитися, але уявила, що за її спиною розповість про неї Пилипчучка, яка не набрала ні граммулечкі.

Вага в унісон з дзеркалом була чесна.

Михайлючка понишпорила в інтернеті, знайшла чудову дієту – дозволено все, що терпіти не можете, без солі і цукру, зате їжте, скільки влізе. Через три дні намагалася посолити ранкову вівсянку сльозами. Через тиждень по дорозі з роботи зловила себе на бажанні відібрати у голуба булку з родзинками. Дні були заповнені боротьбою з бунтівним організмом, ночі – кошмарами на кулінарну тему. Але витримала, схудла на два кіло, в основному, за рахунок нервових клітин, полеглих в нерівному бою із зайвою вагою.

Щоб підсилити враження, купила маленьку чорну сукню і човники на високих підборах, чорне і шпилька худять.

Викуси, Пилипчучко!

Тихоня Василенко прийшла в шкіряних штанях і з татуюваннями, гопник Степанов – в костюмі від Роберто Каваллі, ботанік Ільїн з’явився зі свіженькими майорськими погонами, а зміючка Пилипчучка – з новими формами (свого часу Памела Андерсон теж переборщила)

– Привіт, Михайлючко! Чого така худа? Нездужаєш? – запитала Пилипчучка і застигла з відкритим ротом: прибув аргентинець Петруняк.

Михайлючка, яка вела семінари з середньовічної французької літератури, вирішила, що ситуацію прекрасно ілюструють рядки з Пісні про Роланда:

У засідку сіли маври в гірських хащах,

чотириста їх тисяч там зібралося.

На жаль, французи цього не знали.

Аой!

Бо ж слідом за Петруняком з метафоричних гірських хащів виплила квітуча, сяюча очима і посмішкою Федорцівка з усіма своїми зайвими кілограмами, які так вдало по ній розподілилися, що чоловіки в ресторані шиї скручували, дивлячись услід.

Аой.

Спільної розмови не вийшло, розбилися по інтересах…

Петруняк з Федорцівкою воркували, очей не зводячи один з одного. Правильно, стільки років витрачено даремно, треба надолужувати.

Пилипчучка оговталася від несподіваної поразки і переключилася на невпізнаного бородатого типа, тріпотіла формами, реготала дзвіночком, тьху.

Михайлючка сиділа і думала: “Господи, що я тут роблю?” І нестерпно хотілося їсти…

Але побоювалася, що якщо почне, то не зупиниться.

На радість Пилипчучці.

Вечір пах жасмином і шипшиною.

На вулиці нікого.

Як і в житті, як і в житті.

Ззаду квапливі кроки, про всяк випадок Михайлючка міцніше притиснула до себе сумочку і спробувала прискоритися і мало не зарепетувала, коли її обережно зачепили за плече.

– Вибачте, налякав, сказав бородатий незнайомець, можна вас провести? Пізно вже, мало що. Ви мене не пам’ятаєте? Я Мельник, з десятого «А».

Михайлючка придивилася, сказала:

– Це Ви, тобто ти мене в кіно кликав?

– Ну так, – сказав бородатий, – а ти відмовилася, через зріст? Якщо без каблуків, то ми врівень.

– Проведи, – сказала Михайлючка.

– Слухай, тут по дорозі є якась забігайлівка? У мене від голоду ноги підкошуються.

– Он там гарне кафе, – сказав Мельник, – я б теж перекусив.

– Ну, гаразд я, дура, місяць худла на зло Пилипчучці, а ти-то чому не їв, столи ж ломилися? – здивувалася Михайлючка.

– А я на тебе дивився, – сказав Мельник, – не до їжі мені було.

Автор: Наталя Boлнiстая.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page