Христининого язика боялися, мов кропиви. Бо хіба не сказала взимку, коли брали кукурудзу біля комори, — Голька Гречиха чула — своїй рідній тітці:
— Та ви обоє однакові, що дядько Микола, що ви.
Параска на те тільки жалісливо схлипнула. І серце замкнула.
У селі життя таке, що не заховаєшся ані за облесливу усмішку, ані за гарні слова, — все мов на долоні: що їв, де спав, яким димом дихав.
Микола був собі Миколою. Зобиджав її і словами, й тим, що робити вдома не хотів, а лиш свого руля пантрував. Приїде, забібікає коло воріт, а ти вже лети, відчиняй. І зазирай йому в очі, який сьогодні: чи вже можна говорити, а чи краще промовчати, наче тебе й немає. Наче лиш руки й ноги є, щоб носити, тягнути, кидати, подавати, а тебе самої, Параско, немає.
А Микола всядеться в хаті з цигаpкою і газету читає або увімкне телевізор. До корови не загляне, по обійстю не роззирнеться. А як знайде щось не по його, то стане коло криниці і ну обзивати голосно, щоб сусіди чули.
А колись не був такий. Щось і робив, і такі-сякі гроші вона мала. А це наче очманів: ні копійки не дає, все загріб і кладе на книжку, а ти до хати за що хоч, за те й купляй. Не раз, було, до сусідів у позичку йшла на хліб, якщо не привезе сам.
А люди ж усякі. Думають: раз кричить, значить, є за що.
Та все ж її знають. На очах росла, і тепер не в лісі ж живуть. Жодного разу не бачили, щоб волочилась де чи пила, знають, як робить вона по-чорному. Це Христину, певно, оса вжалила, що на людях таке ляпнула.
Параска дочкам своїм, як поприїжджали з Вінниці на вихідні, все розказала:
— Не та Христина стала, не наша. Хай би вже хто чужий бовкнув, — не так би пекло. «Ви обоє однакові…» Добре, що маєш Петю, яким і туди, й сюди можна попихнути. А попробуй цим попхай! Де сядеш, там і злізеш… Відколи взяв Петро машину, не та стала Христина, — вихлюпувала свою образу перед дочками Параска й зарікалася, що не пробачить, а колись таки викаже їй усе, що думає.
Затялася більше нічого й ніколи не розказувати родичці. Все одно та сама дяка. Але люди, видно, доносять, що в неї діється. Здибала оце Христю, коли ходила до лавки хліба купувати.
— Та що, як ви? — тихо й скорботно спитала та. Ну й лисиця!
— Нічого, живу… — Парасчине лице осміхалось, а очі бубнявіли слізьми: ображалася. Бо що це таке на світі робиться? Ще б перед ким вона крилася — перед своїми!
— Кажуть, дядько знов сварились?.. – чи то питає, чи стверджує Христя. — І чого їм ото треба? Старі вже, а не вгамуються. Марія Терешкова мене вчора питалась: чи правда, що Микола з Параскою погано живе? Бо він їм дрова привозив на тому тижні, то тільки й чули: «Моя Парасочка, моя Парася…» А я їм кажу: «Живе, як кіт із собакою».
Параска вже кусала губи і кінчиком хустки витирала очі.
— Бо ви самі винні! — повернула в другий бік Христя. — Розпустили його замолоду, а тепер уже не поправиш. Чого не брали в руки зразу?
— Ой, Христиночко, як ти його візьмеш? То діти малі, то на хату стягались. Годила, думала, хай буде моє нижче, хай люди не знають. А воно бачиш як…
— А що Світлана? — тепліше спитала Христя. — Досі сама?
— Та сама. Потрібен він їй, костогриз, щоб ото дихати не давав. Дітей тільки шкода — без батька ростуть…
Розійшлися коло містка — Христя мала ще зайти до Гані Танасової забрати сапу. А Параска пішла долинами — не хотілось нікого здибати.
Уже не раз вона замислювалась над своєю долею. Чого це люди живуть як люди, а в неї весь вік лиш колотиться, і не на краще йде, а на гірше? Хіба вона яка остання, чи що?
Та що там говорити? Не хотіла вона Миколи. От страх не хотіла. Любила іншого. Та присилували: «Йди. У нього хата й криниця, свекрухи й свекра нема, щоб заважали. Заживете, як голубочки». А Явдоким любив її і сказав: «Хай твої готуються до весілля. А я прийду в суботу ввечері й заберу тебе». І, може, все було б інакше… Побоялась. Побоялась, бо знала татів характер. Якби що не так і треба було б вертатись — не прийняли б у хату. Хоча вона й від Миколи тікала, то хіба пожаліли? Полаяли, а тоді й поδили: відрізана скибка не тулиться, іди собі й живи.
Думки лізли, мов татарва, і що більше думалось, то сильніше жаліла вона себе й свій занапащений вік.
Світланці чи й був рочок, як Микола завербувався і повіявся на Донбас — романтики шукав, кращого життя. Липкий до молодиць, як Боже ти мій бачиш, — от і вся його романтика. З півтора року чи й більше — ні копійки від нього, ні словечка… А тоді приїхав і проситься: «Прийми назад». Дуpна була — прийняла, пожаліла. А можна було збутись горя і доживати тепер у спокої.
А тоді ще й Валя в них народилась, і клопотів побільшало. Та не вгамувався чоловік.
Знов подумала про старшу дочку. Любила ж вона свого Олега! І він був наче непоганий і любив її. Все всміхавсь, як, було, приїздили. А бач, прожили сім років та й розійшлися. Що за доля така?
А їй інколи буває так сумно, що хоч вий. Микола стає що не день скaженіший, — не підійдеш. Вже казала йому, щоб ішов туди, де йому добре, не мyчився б сам і її не мyчив. Не хоче. «Ти мою батьківщину мітиш зайняти?» — аж нестямиться. А нащо їй та батьківщина? Та й хіба вона за ввесь вік нічого тут не пристарала? Хто ще із жінок так робить-увихається, як вона? Не обійстя, а квіточка.
Взагалі не треба Парасці тих чоловіків! Наробиться за день — аж руки-ноги тремтять, тільки б спати. Он Горпину Кізкову покинув Сашко, і що, погано їй? Управилась надворі, варила чи й не варила — щось перехопила та й лягла спати. Ні перед ким не відчитуєшся, нікому не годиш. Горпина поповнішала, на жінку стала схожа. А то ж були самі кіcтки — догризав її.
А Микола й дітей перестав устидатись. А відколи Світлана без Олега, і зовсім нікого не признає: «Сама винна. Чоловіка прогнала, бо гуляти захотіла, знаю я вас!..»
— Побійся Бога, — вмовляла, — на рідну дитину намовляєш. Хіба ти знаєш насправді, що там у них сталось? А чи я знаю? Ти б ще заступився, а не підливав лою у вогонь. Чи вже зовсім без серця?
Грюкав дверима й виходив. А то взяв був моду pуку на неї пiднімати. Та Бог милував — якось втікала. І стала бoятись його.
Пішла Гафіїним городом — так найближче. Сусіди собаки не тримають, отож безпечно. Уже минала комору, а там груша старезна, гілля аж до землі. І раптом побачила, як Пилип жартує під нею із Гафією…
Стало незручно й водночас заздрісно. «Це ж треба було саме тепер нагодитись, — аж зачервонілась. — Ще скажуть, що підглядаю». Опустила голову й пройшла мовчки, мовби й не побачила нікого.
Відчинила свою хвіртку, піднялася східцями в двір. Як минала криницю, зітхнула: це вона винна, що в неї таке життя. Бо для хазяїна криниця на подвір’ї — добре. І тато хотіли добра, вони були хазяїном, дбали про жінку, про дітей. Тато думали, що всі такі самі, як вони. Вона, Параска, вдалася в них…
«А вода в тобі смачна, нема що казати, — озвалась вона до криниці без слів. — Дуже добра вода… То, може, не ти винна? Тоді хто?»
Автор – Наталка ПОКЛАД.
За матеріалами – Українське слово,
Фото ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
