fbpx

Мимоволі підслухала розмову військового, який розгублено ступаючи з ноги на ногу, говорив у телефон

Щоб ми могли жити!

«Саньок, у мене 22 грн в кармані, буду шукати, як дістатись до вокзалу і скільки це коштує, а потім буду шукати потяги, щоб дістатись до частини. Проситиму, може візьмуть, буду показувати документи, військовий квиток…» Далі я вже нічого не чула, сумнівів, що можу допомогти – не було.

Саньок, як потім дізналась,- командуючий.

Підказала, як дістатись до вокзалу, знайшла зручний потяг.

Завела розмову… Лежав у госпіталі, підлікувався, віддали документи і потрібно повертатись, як сказали, «-вертоліт ніхто не пришле, шукай сам, як дістатись». Його рідної домівки більше немає, селище під Ізюмом. Воює в Донецькому напрямі (хвилюється, чому не у Харківському, бо ж знає там кожне дерево)… Має двох синів 22 та 24 роки, які теж на передовій.

– Зачекайте, я зараз повернусь!

– Нічого не потрібно, я буду тікати!

– Будь-ласка зачекайте! – зайшла на роботу, взяла кошти, печиво. Повертаючись не побачила його і вже розхвилювалась, що він пішов. Але, то просто форма гарно допомагає маскуватись, він неподалік стояв біля дерева, знову розмовляв із Саньком…

– Вона несе мені печиво і гроші, це жесть, хіба я таке заслуговую. Вона мене побачила, допомогла, а тепер ще й нагодувати хоче…- і сльоза покотилась по його вустах..

– Будь ласка, візьміть! У мене брати, близькі воюють, я допоможу вам тут, а їм там. Це найменше, що я можу зробити. – в серці тримала величезну подяку, кожному, хто нас боронить.

На тій стороні слухавки командуючий подякував і передав – «Перемога здобувається у бою, на передовій. А кується вона в тилу» – ви б чули з якою енергією і вдячністю цивільним це було сказано.

– Без вас у нас не було б можливості працювати і жити!

– Я буду пам’ятати вас усе своє життя… І буду фiгачити, фiгачити(змінено, – ред), щоб ви могли жити – сліз та емоцій він вже не стримував.

– Дякую!

– Дякую, вам! Куплю собі знеболююче і буду їхати, потрібно вас захищати…

Як багато хотіла я ще сказати, але ком в горлі узяв верх…

Сльози текли самі, як лише зайшла за ворота будинку, а потім ще, при кожній згадці цієї історії…

Дякую, вам, ЗАХИСНИКИ.

Автор: Людмила Федченко.

Фото: Людмила Федченко..

08/05/2022

You cannot copy content of this page