Завжди вважала, що дорослі люди повинні бути готовими до вивертів долі. Але я помилялася. Коли мені було 27 років, не стало моєю улюбленою матусі. Вона так і не пораділа за мене на весіллі, не потримала на руках свою внучку і не постаріла. Все пройшло так швидко: вона лягла спати і більше не встала.
Я важко переживала це все, незважаючи на свій вже не дитячий вік. Батько довго не міг прийти в себе, думаю, і сьогодні через шість років після того, як мама пішла у кращі світи, тато все ще сумує. Він не зустрів підходящу жінку і все своє життя присвятив мені.
Через півроку я вийшла заміж і незабаром подарувала своєму чоловікові дочку. Моя дівчинка успадкувала риси покійної моєї матері. У неї було світле волосся і материні очі. З роками вона все більше ставала схожа на свою бабусю. Ось тоді я й помітила зміна в поведінці мого батька. Він став рідше приїжджати до нас в гості, а коли приходив не брав внучку на руки. І це при тому, що раніше його неможливо було від неї відтягнути. Коли дитина тягнулася до нього, він знаходив безліч причин не взяти її до себе на коліна: то він нездоровий, то йому вже пора йти. Дочка відчувала холодність дідуся і це її засмучувало.
На п’ятий день народження внучки мого батька було не впізнати. Він дивився на іменинницю зі смутком в очах. Після святкування я викликала його на відверту розмову. Я запитала, що з ним відбувається і спробувала пояснити, що він своєю поведінкою ображає дитину. Тоді тато зізнався, що більше не може приходити до нас і спілкуватися з онукою, тому що вона дуже нагадує йому дружину. Тоді все стало на свої місця. Він мав рацію, дочка копія моєї мами, але я в цьому не бачила нічого поганого. Навпаки, мені приємно було відчувати, що хоч риси матусі поруч.
Батько пішов, а я задумалася. Як пояснити йому, що не варто відвертатися від рідної людини тільки через те, що він сумує? Що потрібно подолати себе і все стане на свої місця.
Я вирішила дати час батькові, аби прийти в себе. Через тиждень я набрала мого рідного і поцікавилася його здоров’ям. Він почувався недобре і ми відразу ж поїхали до нього. Виявилося, що після нашої розмови у тата почав здавати моторчик. Він дуже переживав, що ображає свою внучку, але туга від дружини все ще не покинула його. Татко лежав на дивані і був сам на себе не схожим. Тоді до нього підійшла моя дочка і сказала, що вона не хоче, щоб він так себе почував, щиро, по дитячому пригорнулась до нього і сказала, що дуже сумує за ним.
Тата забрала швидка. Він і досі під наглядом спеціалістів. Але не це мене засмучує найбільше: він попросив не брати з собою мою доню. Сказав, що не може бачити дитини, хоча дуже її любить. Попросив не вважати його якимось недобрим, просто він не може дивитись на неї і все тут.
Невже моя доня втратила ще й дідуся? Як допомогти тату прийняти зовнішність моєї дитини? А можливо, не потрібно цього робити? Він уже у тому віці, коли здоров’я не надто й міцне. Чи не шкодуватиму я потім, якщо наполягатиму зараз?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
