fbpx
Історії з життя
На початку травня мені зателефонувала сестра. Подія сама по собі історична, але те, що вона заявила, винесло мене з колії

Через різницю у віці у нас сестрою ніколи не було близького спілкування. Я молодша на 8 років. Лера, сестра, майже зі мною не спілкувалася, а якщо й доводилося, то робила те з таким видом власної переваги, що краще не робила б.

Батьків у нас не стало близько п’яти років тому. Так вийшло, що з власності у них була квартира тата, що дісталася йому у спадок, своя квартира, де вони жили, та дачну ділянку. Коли сестра заміж виходила, батьки вирішили подарувати їй квартиру батька.

– А тобі відпишемо нашу, – говорила мама, намагаючись поділити майно між дітьми чесно.

Але переоформити квартиру не встигли. Обидва пішли у засвіти на слизькій нічній дорозі.

Сестра одразу заявила, що квартиру батьків продаватимемо.

– У мене сім’я та діти, нам треба розширюватися, а на це потрібні гроші. Але ти, якщо хочеш, можеш викупити в мене частку, – сказала Лера.

На той момент таких грошей я не мала. Я доучувалася останній курс університету, жила у гуртожитку та підробляла. Кредит за таких вступних мені, зрозуміло, ніхто не дав би. Тож квартиру виставили на продаж. Щодо дачі, сестра висловилася однозначно – їй вона не потрібна.

– З’їздила я на цю дачу. У чорта на рогах стоїть якась халупа, ні світла, ні води, ні нормальної дороги. Якщо тобі потрібна, то поступлюсь за кілька тисяч.

Я вирішила, що нехай буде. Від продажу дачі я виручила б копійки, а тут хоч якась власність у заначці буде. Суму сестра запросила суто символічну та отримала її після продажу квартири. Після цього ми з сестрою до ладу не спілкувалися, зрідка телефонуючи на свята, а потім взагалі почали обмежуватися повідомленнями.

Майже чотири роки тому я вийшла заміж. Чоловік у мене, як то кажуть, “сільський”. У нас у місті навчався, а потім вирішив лишитися. Після весілля ми склали мої гроші від продажу квартири, його накопичення, подарунок його родичів та купили однокімнатну. Питання із житлом вирішилася дуже вдало.

Сім’я чоловіка прийняла мене добре, ми часто їздили до них у гості. Село батьків чоловіка знаходилося неподалік моєї дачі і якось я запропонувала чоловікові з’їздити туди, подивитися, що відбувається. Аж раптом там уже немає жодних дач.

Чоловік з ентузіазмом погодився, він плекав надію з часом переїхати з міської квартири до свого будинку, але поки що це були дуже далекі плани, а ось дача – цілком реальна. Так, у його батьків свій дім та город, але то батьківське, а хотілося своє, бути господарями.

Виявилося, що за часи моєї відсутності дачний масив розрісся. Туди підвели стабільну електрику, з’явилася можливість підключити воду, облаштували нормальну під’їзну дорогу. Де-не-де височіли цілком респектабельні будиночки. Наша щитова халабуда, що покосилася, виглядала печально.

Чоловік захоплювався розмірами ділянки, скептично оглянув будівлю, заборонивши мені навіть наближатися до цього мотлоху, і вмотав до сусідів щось з’ясовувати. Дорогою додому чоловік уже будував плани, що і як ми робитимемо. Я теж спалахнула його ідеєю перетворити занедбану ділянку на нормальну дачу.

І робота закипіла. Дуже допомогли свекри. Чоловік із батьком розібрали будиночок, викосили бур’ян, розібралися з водопроводом. Майже все робили самотужки. Декілька років весь час, поки дозволяла погода, ми з чоловіком були то в селі у його батьків, допомагаючи по господарству, то у нас на дачі, втілюючи мрію.

За три роки ділянка змінилась до невпізнання. Тепер на доглянутій ділянці височив затишний двоповерховий будиночок з великою терасою. Нинішнього року зробили прибудову, тепер вбиральня не на вулиці, а в будинку. На ділянці акуратненькі грядочки. Робота, звичайно, ще не закінчена, але на дачі вже зараз можна комфортно жити з квітня по жовтень.

На початку травня мені зателефонувала сестра. Подія сама по собі історична, але те, що вона заявила, винесло мене з колії.

– Бачила у тебе фотографії з дачі у соцмережах. Це ж батьківська дача, правда? – уточнила Лера. І продовжила. – Добре влаштувалася, нічого не скажеш. Приймеш нас із племінниками на тиждень-другий пожити? Все-таки, якщо чесно, то це і моя дача теж. Я тоді тобі її за копійки поступилася, по-родинному.

Я розгубилася від такого зухвальства і сказала, що мені потрібно подумати. Розповіла про розмову чоловікові. Він із Лерою не знайомий, але історію наших взаємин знає.

– Ти, – каже чоловік, – звичайно, думай сама, заборонити звати сестру я тобі не можу. Але якщо тобі цікава моя думка, то я проти. Це не її дача, вона її тобі продала. Про те, як вона з тобою повелась, я взагалі мовчу.

Я з чоловіком згодна. Та й не збиралася я сестру звати, Про подумаю сказала просто від розгубленості. А ви б на моєму місці не розгубилися?

Лера передзвонила за кілька днів.

– Ну, коли нам приїжджати? – з ходу почала вона.

– Ніколи, Леро. Ти до цієї дачі не маєш жодного стосунку.

– Ось воно як, доброти взагалі не пам’ятаєш, як я подивлюсь! Ну нічого, знадобиться допомога – до мене прибіжиш, а я тобі цю дачу згадаю, – прошипіла сестра і кинула слухавку.

З чого вона вирішила, що я прибіжу до неї по допомогу, взагалі не зрозуміла. До того ж, Лера сама все зіпсувала. Якби вона просто зателефонувала і попросила дозволу приїхати на дачу, я швидше за все погодилася б, сестра, як не крути. Але її манера побудови діалогу раптом воскресила в пам’яті минуле.

Може вона і моя сім’я, але від деяких людей слід триматись подалі. Чи не так.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page