На Різдвяні свята завше їжджу на гостину до когось із рідні, або до кумів. Оскільки у мене родина велика і дітей четверо, то і гостювати завши є у кого. Аби лиш встигнути до всіх. Цьогоріч до куми поїхала. Не з пустими руками. Подарунок придбала дорогий. Власне, через отой подарунок ми більше і не розмовляємо з нею.
Кума моя, Лариса, була моєю одногрупницею в училищі. Ми разом на кондитера навчались. Ну, як: Вона навчалась, а я на обачення до свого Бориса бігала.
Дуже швидко я заміж вискочила і мій старший на світ з’явився, а Лару я за дружку узяла, а потім за куму.Дружили ми гарно і бачились часто, доки вона у нашому місті жила. А вийшла вона заміж у столицю, так лиш зідзвонюємось інколи.
Цьогоріч, узявши старшого сина ми поїхали кумі вечерю повезли. Якщо у мене з ввипічкою не склалось зовсім, то Лара наразі заробляє тим, що пече на замовлення. Ох і красу ж вона випікає. Справжня майстриня. Запевняє, що черга на пів року уперед. Пече для постійних клієнтів і кількох організацій.
Ну що кондитеру подарувати? Звісно – міксер. Я розуміла, що в неї є, напевне там якийсь, але вирішила купити для неї особливий. Довго з чоловіком обирали і зупинились на великому такому, з чашею спеціальною, професійному. Ні багато ні мало, а чотири тисячі я за нього заплатила.
Зустріла Лариса нас гарно. Ми аж розплакались, оскільки надто вже давно не бачились. Приїхали до неї додому, повечеряли і я вручила з сином подарунок. Ми його гарно запакували ще вдома, тожвигляд у того міксера був дуже презентабельним.
Але реакція була геть неочікуваною. Лариса розвернула і усмішка одразу сповзла з її обличчя:
— Вибач, – каже розчаровано, – Але я не буду приймати такий подарунок. Річ я бачу дорога, але мені абсолютно не потрібна.
Вона це сказала, а я сиджу і не розумію, як повинна реагувати.
— У мене є професійний кухонний комбайн і, ти вже мене прости, – трошки функціональніший за цей міксер, чи що то воно таке.Дякую звісно, але залиш собі.
Я ніби після несподіваного холодного душу, лиш очима кліпаю. Вирішила все на жарт перевести.
— Відмови не приймаються, – говорю з посмішкою, – Ми так старались, аби твоя випічка ще кращою стала.
— Дякую, але повторюсь. У мене є а це не підходить.
Якось я ту тему затерла на інше ми перемкнулись, але Лариса, навіть коробку розпаковувати не стала. Три дні ми там у неї були і три дні у кутку коридору наш подарунок стояв.
Зібрались ми їхати, а Лариса нам ту коробку з собою назад дає. Я відмовляюсь, а вона бачу не жартує ж.
— Ларисо, так теж не можна. – кажу їй, – Річ дорога. Та посміхнись, прийми і продай за пів ціни, але ж ти зараз мене у дуже незручне становище ставиш.
— У мене кожен день по хвилинам розписано, – сказала вона, – Нащо мені зайвий клопіт. Перш ніж купувати, хоча б запитала, чи воно хоч підходить і чи воно потрібне мені. А то привезли щось і викинути шкода і займатись ним ніколи.
Я розвернулась і пішла нічого не сказавши. Міксер той злощасний не взяли ми з сином. Лара не зателефонувала, аби запитати, як доїхали і чи все у нас добре.
Досі не розумію: що то було?
Ніна П.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.