Паркан треба новий поставити, бо вже на всій вулиці сусіди з новими парканами і тільки в мене дерев’яний та похилений – «Ви знаєте, скільки це коштує? У нас є де гроші діти».
Дах треба перекрити і що я чую: «Не капає зі стелі, то нема чого міняти».
Ні. Діти у мене хороші, звичайно, люблять мене, згадують інколи…
Але вся біда в тому, що вони вже не вважають домом нашу хату. Десь у них свій дім, а це таке, хай валиться. І не бідні мої діти, мають і квартири, і машини, а на рідну домівку шкода часу, і сил.
І знаєте, якби то я не бачила, що інші діти приїжджають в село батьків глядіти, то може б і не так реагувала.
Але ж я бачу, що он Оксана Юстинчина приїхала до матері і вже хату білить, все виносить, покосила обору, вже біля хати весело. А у мене що? Два сина і обора заросла, хата сиплеться, на серці тоскно.
Чи он до Катерини син приїхав, хай буде, що розлучився і не має де жити, але міг би й в місті знімати квартиру, так ні, чує, де рідне і приїхав. І вже матері розрада на старість…
Отак я собі міркую та дівчатам своїм нарікаю…
Аж тут мені Катерина й каже:
– А ти чого не наймеш когось, щоб тобі все це зробив? Сама он гроші в хустинку складаєш, певно, на поминки.
– Звичайно, що складаю!, – кажу їй, – А ти наче не складаєш!
– Ні, бо і так, і так прикопають, а я хочу зараз поки живу і в хаті гарній жити, і ковбаску з маслом їсти!
– Як же я буду людей наймати. Коли у мене двоє синів з золотими руками?, – кажу я їй, а вона так дивиться на мене, наче я їй щось смішне розказую.
Мені й справді не вкладалося в голову, що я можу витратити гроші, які я відкладаю на пам’ятник і все інше, оці гроші витратити на тепер.
Я не знаю, як хто, але мені навіть в голові не вкладається, що то треба когось найняти на роботу, коли у мене є сини. Як це так? Та колись для того й великі родини були, що ти мав в родині всіх, кого тобі треба – і столяра, і муляра. Всі збиралися в один день і будували хату чи стайню. Не треба було ніякі гроші платити, хіба добре погостити людей. Але ж то не рахується.
Та, навіть, як і платили комусь, то треба було найняти когось із родини аби дати заробити своєму.
А отак віддати гроші чужій людині, бо вона тобі щось біля хати поробить?
Але слова Катерини так мені засіли в серце, що я спати не можу:
– Гроші для того аби жити, а потім вони тобі нащо?
І так я думаю, і кручуся, що вирішила таки взяти частину грошей та попитати в Катерининого сина чи не замінить там якусь шиферину.
Далі заплатила таким хлопцям, що мають силу, але не мають сили волі, то вони мені і паркан поправили, і стайню перетягнули та побілили.
Купка маліє, а я вже так розійшлася, що не маю спину. Там дала пару гривень, щоб покосили, там, що поносили, там полагодили.
Тепер у мене на обору любо глянути, бо все до ладу.
Аж тут старший син приїхав до мене і так з порогу:
– Мамо, у Павлика скоро день народження, ви колись обіцяли дати п’ять тисяч йому. Так само, як дали на повноліття Максимовому малому.
– Ой, Михасику, а грошей нема, – кажу я йому.
– Як це нема? Ви ж відкладали, – обурився син.
– Так, відкладала, але ж треба мені все тримати в чистоті та порядку, а від вас допомоги не дочекаєшся. От і нема грошей.
Син поїхав дуже незадоволений… Я спочатку дуже переживала, що його образила, а потім глянула на свій новий паркан і так мені на душі стало легко… Права була Катерина.
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
