fbpx

На заручинах в сина мені хотілося вголос сказати те, що бачили мої очі і чули мої вуха ввесь цей час і та моя думка була дуже безрадісна

Ні, сват щебетав і заливався, а сваха все бігала зі стравами, як і майбутня невістка. І якраз в цьому й була основна причина мого занепокоєння.

Справа в тому, що за столом сидів сват і молов язиком про все на світі, дещо й купи не трималося, та його ще менші діти, найменшому було шість років.

Сват казав, що він дуже великий спеціаліст з усього. але от така ситуація в країні, що спеціалісти не в пошані, а дилетанти всім керують.

– Бачу точно, що ви спеціаліст по дітях, – пожартувала я.

– О, діти! То я хотів спадкоємця, тому у мене їх п’ятеро, ніяк хлопчика не вдавалося привести на світ.

Ну хоч стій, хоч падай! Навколо така нужда, а йому спадкоємця хотілося! Видно, що весь сімейний бюджет пішов на стіл і не знати, що ті діти будуть їсти, як доїдять всі салати.

Тому й крутилася в мене на язиці фраза: «Але ж і вляпався ти, синку».

Знаєте, я хоч і сама його ростила, але він у мене хлопець не розпещений, бо й ми нужду знали і ціну заробленому. Але я ніколи не лізла до дитячих грошей, навіть, коли син пропонував щось купити, а от цей чоловік тільки й на дитячі виплати, певно, живе, раз не планує на роботу влаштуватися, бо бачте в країні «ситуація».

Звичайно, що весілля було скромне, бо син фактично його сам робив і вже всі заощадження були витрачені на це свято, хоч я його й відраджувала:

– Сину, ти подивися, яка у них нужда, то треба їх в такі витрати втягувати? Тільки нового одягу їм треба на тисячі. Давайте обійдетеся вечерком в ресторані і все.

Але ж де, захотіла Надійка весілля і фати з білим платтям.

Ой, нема моїх нервів на все це.

І от живуть вони у нас, а Надя замість того аби вдома бути та чоловіка пильнувати до мами бігає, бо їй треба допомогти з дітьми та з господаркою.

Ну, раз пішла помогла, хай буде, бо я розумію, що є прикрість посадити та посапати, але ж не через день?

А тоді давай ще у сина гроші брати, щоб дітям гостинці купити:

– Не піду ж я з порожніми руками, – каже йому.

І рахуйте кожному по шоколадці, то вже двох соток нема, як мінімум.

А потім давай ще й матері «зичити» теж на дітей – то взуття треба, то куртки, то ще щось і я вже не витримала:

– Ти, – кажу, – Надю, мого сина за чоловіка брала аби він твої сестер та брата годував? В тебе батько на що?

– Та тато шукає роботу!

– Та він так її ніколи й не знайде, як йому не казати, що діти хочуть одягтися і взутися. Чи він їх для чого стільки настарав?

А вона образилася! Пішла до мами.

А я киплю. Син з роботи прийде, а я маю їсти приготувати. Попрати його одяг, прибрати, бо та в мами сидить.

Син на мене вже око має, що я його дружину не шаную. А я вже не знаю, як їм пояснити, що ви вже окрема сім’я і маєте один про одного дбати, а батьки й без вас обійдуться. А як поясниш, коли вона за мамину спідницю тримається, бо мамі важко. А мама чим думала, перепрошую? І ще знаєте, що сваха посміла до мене рота відкрити:

– Я вам дала добру дитину, а ви мені її не шануєте, раз вона до мене приходить, то їй у вас недобре.

Я себе просто стримала, бо ми були на вулиці, а то я б таке сказала про її добру дитину та про неї. Невже мати може бути настільки короткозора чи то я вже до невістки присікуюся?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page