fbpx

Надія перетворилася на ту жінку, яку тихо недолюблює весь двір. Їй діти заважають поспати в полудень, бо верещать на дворі, підлітки вночі, бо бренькають на гітарі

Надія вже спала, а Максим вийшов на балкон. Місто нарешті затихло. Сів в плетене крісло і запалив. Чи то вік вже такий, чи то тиша й, справді, очищає думки, але йому цього дуже бракує. Проте, Надійку колись він запримітив якраз за дзвінкий і щирий сміх.

Було це після армії. Він одяг форму і пішов на побачення з Ілоною – красунею-однокласницею. Вони сиділи за столиком в кафе і він щосили намагався знайти привід потримати її руку якнайдовше, а Ілона шарілася і відвертала погляд. За сусіднім столиком веселилася зграйка дівчат. Надія була найгучніша, вона довго кидала на нього зачаровані погляди, але потім перейшла до наступу:

– Та кидай ти цю справу, бо зістарієшся доки обіймеш.

– Вас не вчили не пхати носа в чужі справи? – зло спитав він.

– Вчили, але не пхати носа в чужі справи – дуже нудно. Тому справа наступна: кидай цю фіфу і ходи зі мною, точно буде веселіше.

Вона вийшла, кинувши на нього такий погляд, що він залишив Ілону і ніколи про це не жалів. Спочатку.

Надія була компанійська і кохана ним безмежно. Вони одружилися. Він і мріяти не міг, що буде таким щасливим. Проте, для неї було мало щастя з ним. Вона хотіла дитинку. Тодішнє методи вирішення цієї проблеми були далекі від ідеалу. Хто це проходив, то згадувати не хоче. Надія ж проходила все з такою мужністю, якої він не бачив в армії, вона поклала всю себе на досягнення мети. Не вдалося. Коштів обстежуватися за кордоном не було, як і не було можливості.

Про всиновлення вона й чути не хотіла:

– Я тебе вибрала. Я тобі маю дати дитину. Я!

– Мені не треба нікого, крім тебе.

– А мені треба!

Чи варто казати, що її прямолінійний характер став просто нестерпним? Вона не ховала емоції і говорила все в лице. Тому друзів ставало все менше, а їхній світ звужувався до них обох і йому було тісно поряд із нею. Її невдоволення перенеслося на нього.

Цей красивий сорокарічний чоловік, з прямою поставою, легкою сивиною, теплими примруженими очима почувався невдахою. За ним оглядалися жінки, але його це не тішило. Він часто затримувався на роботі, хоч кар’єра тут була ні до чого – не хотів іти додому. Та й потім допізна сидів десь в парку, щоб подивитися на інших людей. Може, всі такі ж нещасні?

В одну з таки прогулянок побачив Ілону з двома дітками. Малі тягнули маму в різні сторони, хотіли то на один атракціон, то на інший, то пити, то морозива. Вона мала такі стомлені очі, але вони були спокійні. Він так захотів підійти, поговорити, попросити пробачення. Може, ці діти були б його, якби. Але підійшов чоловік і малі почали стрибати навколо нього. Ілона усміхалася.

Надія в чергове ошелешила його звісткою про чудо-знавця, який згодився за них взятися, треба лише грошей. Тому він має намотати соплі на кулак і бодай щось зробити для досягнення мети. Треба заробити грошей.

Він заробляв. Їздив за кордон, потім шукав кращу роботу і так десятки разів. А Надія надіялася і терпіла, зривалася, проклинала і знову надіялася. Такий великий світ, а вони так тісно вкупі з їхнім тягарем.

Зараз йому шістдесят. Він на пенсії і має ще під заробіток з консультацій. Вистачає на прожиття. Надія перетворилася на ту жінку, яку тихо недолюблює весь двір. Їй діти заважають поспати в полудень, бо верещать на дворі, підлітки вночі, бо бренькають на гітарі. Хтось розламав лавку біля під’їзду, але Максим точно знає, що то була вона. Зараз вона вчепилася до інших людей, бо він почав погано чути і мало реагує на її випади.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page