fbpx

Найдивніше, що свекруха, яка ніколи мені й слова доброго не сказала, прийшла просити мене вернутися назад. – Ти що твориш? Ти думаєш тебе хтось візьме заміж? Йди перепроси Максима

Завжди своїй свекрусі я була «не така»: і господиня з мене ніяка, матір така собі, а дружина – то взагалі журба. Як я примудрилася з ним п’ятнадцять років прожити – просто чудо, але ще чудесніше стало, коли я подала на розлучення: свекруха ходила та вмовляла вернутися, дітьми прикривалася. А чоловік ще й гроші зичити зачастив.

Ми з Максимом одружилися доволі стандартно: молоді, ще й училища не закінчили, я вже була при надії первістком, ледве весілля досиділа.

На весіллі наші батьки вперше посварилися і так до кінця нашого шлюбу не мали один до одного поваги.
А ми з Максимом? Так само… Якщо вже бути відвертою.

Лайки у нас починалися стандартно: свекруха капала Максимові, як я їй нічим не допомагаю, той висловлював претензії мені, а я мовчки це все сприймала, трошечки плакала, трошечки подругам жалілася і так життя моє минало.

Подруги розказували, що у них ще гірше, то я йшла додому з чіткою впевненістю, що моє життя, порівняно з іншими – щасливе і нема чого Бога гнівити. А й справді, є ж люди, яким ще гірше від мене!

Максим їздив на заробітки, але його грошей не вистачало аби будувати якусь свою хату, та й навіщо, якщо його мама нікуди сина від себе не відпускала.

– Гарує на вас зранку до ночі, а ти ще йому хату загадала? Совість ти маєш? Сама ні копійки не заробила за все своє життя, а вже командує.

Я справді не працювала, про те, що я гарувала біля господарки зранку до ночі – це не рахується.

Потроху мої подруги почали самі на заробітки їхати і одна за другою своїх чоловіків розвертати до дверей.

– Настю, нема ніде таких невдячних, як тут! Ти там чоловікові вечерю зготуєш, то він і подякує і посуд за собою помиє і віддячить. А наші що? Наїсться та перевернеться – от і вся подяка.

Я не розуміла, навіщо свого чоловіка міняти на якогось іншого? Адже діти мають мати тата, не ідеального, але ж свого. Хто захоче чужих дітей годувати?

Чим старшою я ставала, тим чіткіше розуміла, що ми з чоловіком чужі люди, які чомусь живуть разом і живуть в такій атмосфері… тяжкій… навіть не знаю, як це описати.

Тоді я наважилася теж поїхати за кордон.

Свекруха втішилася, як і чоловік.

– Попробуй, як там з медом!, – хором говорили вони.

І знаєте! Я мов ожила! Я працювала, але й копійку мала добру, в чистому прийшла, в чистому пішла – помила, повитирала, як треба було, то й зварила… Я не розуміла, чому жінки жаліються на роботу – я з задоволенням працювала і ще й сама дивилася, як то люди живуть.

І дивувало мене, що такі міцні пари в шлюбі усміхаються один одному, обіймаються, дивляться один на одного з теплотою…

А у мене? Всі між собою гав і гав, хоч і не в біді!

Коли ж пан Фрідріх подарував мені квіти, я розплакалася.

– Чому ви плачете, – здивувався він, – Я вас образив? Я хотів так вам подякувати за ті вечері, що ви нам готуєте…

– Ви ж мені платите, – сказала я.

– То й що? Це ж від щирого серця…

У нас давно з Максимом не було нічого «від щирого серця», я навіть не хотіла думати як у нас все було аби не відкрити для себе очевидне – у нас давно не все добре, ще з перших років…

Отак я здалеку дивилася на свою родину і розуміла, що не хочу туди вертатися.

Я поговорила з мамою і ми вирішили, що я вернуся додому з дітьми, добре, що моя молодша сестра вдало вийшла заміж і батьки були самі.

Отак і почалося моє нове життя.

Найдивніше, що свекруха, яка ніколи мені й слова доброго не сказала, прийшла просити мене вернутися назад.

– Ти що твориш? Ти думаєш тебе хтось візьме заміж? Йди перепроси Максима, бо він чоловік і скоро собі іншу знайде, а ти дітей на собі тягнутимеш!

Я не пішла. Максим гуляв і справді недовго, але тому, що всі гроші вийшли і прийшов до мене просити позичити йому на дорогу за кордон.

– Я тобі віддам, клянуся, просто матері не говори, що я в тебе позичив.

Я йому позичила. Але не того, що знаю, що віддасть… Просто не хотілося його ні чути, ні бачити і я б дала втричі більше, лиш би він ніколи мені більше не зустрічався на шляху.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page