Ми з Наталею дружимо з університету, вже років двадцять п’ять точно і вона завжди була у мене в спогадах, як така мила і приємна дівчина, трохи сором’язлива, але така, що завжди підтримає розмову, розкажу щось цікаве, ну підтримає компанію, хоч і не буде якимось там лідером.
Далі нас розвела доля на кілька років, бо кожна з нас переживала і кохання, і розриви, одружилися ми, у нас є діти…
Тобто, після закінчення університету десь пройшло років десять, коли ми не спілкувалися і вже з подивом я дізналася, що ми працюємо в одній фірмі, але в різних відділах.
Я не впізнала свою подругу.
Ну… Вона була якась така… от сіра… Якийсь одяг такий скромний, без макіяжу, хвостик, мовчазна така…
– Наталю, а чого ж ти так виглядаєш, – не раз я її питала.
– Як «так»?, – цілком нормально пояснювала вона, – Я одягаю те, що мені зручно, що не завдає мені клопоту. Я цілком щаслива з того, як почуваюся, що не ходжу в тісному і незручному…
– А як макіяж?
– А навіщо? У мене чутлива шкіра і я досить непогано виглядаю на свій вік…
Ну добре… Раз людині так зручно, а не оце питання: ти чого так виглядаєш, чи що не сталося?
Працюємо ми собі далі і все я помічаю, що на Наталю якісь мілкі і великі капості просто сиплються: то хтось накосячить, а на ній відіграються, то просто сприймають її мовчазність, як ознаку того, що можна на неї все звалити.
А в ось ці останні місяці я вже стала помічати, що з нею щось не так, вона постійно якась пригнічена.
– У тебе просто втома, – кажу я їй, – Тобі треба відпочити.
– До чого тут це? Просто Андрій вже який місяць запізнюється з роботи і ще й на мені зривається. В нього точно хтось є, а я не знаю, що мені далі робити.
То запальні отак беруть дітей під одну паху, сумки під другу і ногою двері відкривають в нове життя. А такі, як ми, вже поза сорокарічні, маємо добре думати, що робити далі.
І ось у нас роздавали путівки в гори і я вирішила подрузі допомогти:
– Слухай. Давай разом поїдемо. Молодість згадаємо.
Вона спочатку віднікувалася, що дітей нема на кого лишити, але я їй сказала, що діти дорослі і чоловік матиме заняття ввечері в родині, а не в когось у ліжку.
Цей аргумент був визначним і Наталя поїхала. Все нам сподобалося – і води, і гори, і дощик і сонце поперемінно. Але там нам трапилася така історія, що місцеві жінки, які в санаторії працюють заговорили, що є у них мольфара, яка всякі оті проблеми як рукою забирає. Я, звичайно, в таке не вірю, але ж то не мені треба і я потягла туди подругу. Зайшли ми і вона так дивиться на Наталку, поки та розповідає, що на роботі не цінують, діти відбилися від рук і чоловік гуляє, і каже:
– Тобі Бог дав рот аби ти ним казала такі слова: «Зі мною так не можна» і казала далі, що буде, коли то все повториться…
– А з чоловіком що? Дасте якесь зілля, – питає Наталка.
– Хіба тобі дам – ось на оцей чай, буде пити вечорами в колежанки. А чоловікові будеш лиш усміхатися, де ти пропадаєш з намальованими губами.
І з тим ми поїхали назад.
З дітьми поки там не дуже є ефект, але от з нашим начальником Наталка слова використала і то так кричала ті слова, що чули всі навколо в місті, і якось всі інші перестали її відволікати та робили свою роботу самостійно, а в неї аж усмішка з’явилася.
Вона регулярно приходить до мене пити той чай і до чаю… Ми згадуємо студентські роки і регочемо, видно, то чай від пам’яті, покращує, знаєте.
Фото Ярослава Романюка.
