Отже, дав мені Бог невістку, певно, за якісь мої гріхи. Волосся вималювала в зелене, м’яса не їсть і лиш котів мені з міста возить, наче у мене притулок.
– Візьміть кошенятко, бо у нас вже два в квартирі. Але він має жити в хаті, – каже мені, добрячка така.
– Та давай, може, яку мишу буде ловити, а то вже старий кіт геть розлінився…
– Ви що!? Та йому корм спеціальний треба!
Я не стала щось їй пояснювати, бо ж то все очевидно – кіт живе на вулиці, п’є молоко, їсть, що й ми і ловить миші.
Я про себе думала лиш одне – ось з’являться у них діти і тоді й помудріє та вже сама за розум візьметься.
Але вони мене ощасливили тим, що найближчі років п’ять дітей мати не будуть. Ну! Таке собі, як вона така певна, що чоловіка триматиме ці п’ять років коло себе без м’яса на котячому кормі.
Хай їм Бог помагає.
Але одного разу вони приїхали до нас на літо і вона витягла старий альбом та почала мене розпитувати про те, хто там зображений та який він нам родич.
Ну, я візьми та й скажи:
– Це сестра мого чоловіка, Оксана, жінка хитра і така, що свого не упустить. Винна мені за шифер купу грошей, а робить вигляд, що все віддала нашій матері, бо пам’ятник замовила… Пам’ятник то дешевий, а шифер був дорогий.
– Це її діти, Оля і Віра, дівчата всі в матір, так що з ними обережніше – нічого не зич і до квартири не приваджуй, бо як поселяться, то вже й важко вигнати.
– Це моя старша донька Люся. Чоловік в неї не щось аж таке, якби не вона, то нічого б в житті й не досягнув. А так вона закерує і все у них до ладу – хата є, машина є і діти є, – я говорила і аж з притиском аби вона знала з кого брати приклад.
– Аню нашу ти знаєш. Чоловік у неї ще той фрукт… хоч би діти у неї пішли розумом, бо він такий розтелепа ний ще й до чарки прикладається…
– Це наші куми… На дурничку погоститися дуже раді, але як подарунок на весілля давати, то у них нема.
І отак я про всіх і розказала: до яких сусідів іти купувати молоко, бо вони води не доливають, у кого око погане, але вітатися треба…
– Взагалі, в селі з усіма треба вітатися, без різниці чи ти знаєш ту людину чи ні.
Скажіть, що я поганого сказала їй? Та нічого – ввела в курс справи в родині, де вона планує жити.
А вони що зробила?
Так! Все давай в очі валити тим людям, що я про них розказувала!
– Тітко Оксано, – каже любесенько сестрі чоловіка, – бачу у вас новий паркан, а коли ви віддасте гроші мамі за шифер? Бо ж у вас є…
– Люся, слухай, а тобі пса не треба? Та чого тебе питаю, бо ти ж тут в хаті господар і крутиш своїм чоловіком як хочеш, – каже при її чоловікові і ще й любенько усміхається!
– Аня, я тебе записала на курси в жіноче коло, щоб ти підняла свою самооцінку і вигнала цього чоловіка зі свого життя, – те саме в очі Ані при її чоловікові!
За сусідів мовчу, бо вже приходила Марина до мене сваритися, що я чутки про її молоко розпускаю, а куми не прийшли до нас на ювілей, бо бачте, я хочу від них подарунка.
І оця колотнеча, як почалася, то вже не можна й спинити!
– Ти чим думала, коли таке людям в очі казала?, – не витримала вже й я, – Я ж тобі казала то все по-секрету! Аби ти знала це і вже від того себе вела, а не все людям в очі казала!
– А нащо так жити?, – кліпає оте зелене, – Треба жити лише з комфортними людьми…
– А якщо вони твоє рідне?, – питаю я її.
– Без різниці, – каже.
– Тоді бери свого кота і шуруй в місто!
Я сина попросила більше з нею не приїжджати… Не з моїм серцем і моїми нервами.
Фото Ярослава Романюка.