Я не знаю чого бракувало Андрієві в шлюбі, справді. Я не кривлю душею, а кажу абсолютно щиро.
Ми одружилися сім років тому, одразу домовилися, що дітками зачекаємо, щоб спершу, максимально швидко, зібрати гроші на власне житло.
Вирішили, що не будемо розмінюватися на дрібниці і одразу візьмемо трикімнатну квартиру у розтермінування на три роки. Нам обом було по 29 років, обоє гарно заробляли, тому наші плани виглядали цілком реальними. Квартиру ми брали у ще недобудованим будинку, бо так було дешевше. У лютому ми маємо внести останній платіж. І все! Свобода!
Але цю мою тиху радість затьмарила нещодавня звістка від Андрієвого колеги Валерія. Він надіслав мені кілька світлин з чоловікового останнього відрядження з підписом: “Ти заслуговуєш на правду”.
На світлинах мій Андрійко ніжно обіймає молоденьку симпатичну дівчинку, яка на всі 32 усміхається йому у відповідь, ніжно прихилившись до його плеча. Стіл, за яким сидять ці двоє, просто вражає різноманіттям делікатесів, ну, а як ви зрозуміли, ми економимо на всьому, бо зовсім не розраховували, що так все переміниться в країні і сплачувати квартиру, та ще й трикімнатну, буде так непросто. Там були і устриці і суші і тарталетки з ікрою і креветки на шпажках і якийсь недешевий напій у сріблястому відерку.
Ну якщо ось так збоку глянути, то не мій Андрій там сидить, а чисто олігарх, не менше. Весь такий напрасований, підстрижений, пригладжений, футболочка біленька з крокодильчиком. Ну не регіональний представник, а щонайменше – управляючий великої компанії.
Хочу зауважити, що в рідному місті Андрій ходить тижнями у одній і тій футболці на роботу, бо тут його всі знають, а у відрядження он як вирядився! Я і не знала, що він такий одяг має.
Я після тих повідомлень зустрічалася з Валерієм. Він мені все розповів. Сказав, що Андрій з Анною вже близько 8 місяців зустрічаються. Що Андрій засліплений вродою дівчини і тратиться га дорогі готелі, відпочинок, подарунки. Валерій каже, що не міг мені не сказати, бо гідність для нього понад усе, а цю Андрієву таємницю приховувати не гідно.
А я вже от сиджу і згадую, що за останніх пів року у Андрія суттєво зросла кількість відряджень, але ж подавалося це під благородним “соусом” збільшення заробітку. Ну-ну. Точно ж не обманював, бо бачу, що на устриці і на “Лакост” має, то значить, що дійсно не бідує.
Але всі ці мої думки, то суміш сарказму і образи, здивування і розчарування, бажання виказати Андрію все, що я думаю, і бажання ґрунтовно все обдумати і убезпечити себе від всіх можливих наслідків.
На носі 33. Дітей немає. Житла омріяного, як я розумію, теж. Найближче майбутнє – це суди і поділ нажитого і ще самотність на роки. Бо після такої підлості, навряд чи вийде швидко оговтатися. І що далі? Чому так?
Я за ці 7 років і грама зайвого не набрала. Ні зморщечки не додалося. Я ж доглянута, начитана, реалізована в професії. Я така, якою хотіла бути, така, якою і він хотів мене бачити. Що йому бракувало? А найгірше, що я не помітила жодних змін у ставленні до мене. Так само обіймав, розмовляв, розпитував, цікавився, казав, що кохає.
У четвер Андрій повернеться з “відрядження”, а я просто не знаю як і з чого почати цю розмову. Та й чи починати першій, чи поспостерігати за його поведінкою, почекати, поки він наважиться на розмову.
