fbpx
Історії з життя
— Нарешті і Іванку життя дістало! – злорадно шипіла найкраща подруга після відправи. – Най тепер спробує, як ми – від зарплати до зарплати. За таким чоловіком і я була б розумною, ще й нам якісь крихти з її барського столу скидала – То все говорила Настя, матір-одиначка, якій Іванка роками підсобляє і вважає своєю подругою

— Нарешті і Іванку життя дістало! – злорадно шипіла найкраща подруга після відправи. – Най тепер спробує, як ми – від зарплати до зарплати. За таким чоловіком і я була б розумною, ще й нам якісь крихти з її барського столу скидала – То все говорила Настя, матір-одиначка, якій Іванка роками підсобляє і вважає своєю подругою За матеріалами Життєві історії Ольги Чорної

На перехресті весни і літа Мед пахнув бджолиним співом і небесами. А ще бурштиновий смаколик був схожий на сонце, що якимось дивом опинилося в пузатому скляному слоїчку. Дідусь навчив Іванку їсти мед з чорним хлібом і запивати холодною водою. Казав: «Мед лікує недуги й душу».

Її душа потребувала ліку. Зачерпнула ложечкою солодкого нектару. Якби він міг допомогти…

«Не доганяй минуле», – сказала циганка, коли в замурзану долоньку її малого Іванка всипала копійки. Уже й не знає, чи то вона наздоганяє минуле, чи воно її…

Читайте також: Смачнезна грибна ікра з будь-яких грибочків. До картопельки, як начинку, або намазку на хліб. Аж слинки течють, Н-н-н-я-м!

На перехресті весни і літа зустрілася Іванка з Мар’яном. Травень прощався зі світом дощем і вітром. Вітрисько так вивернув Іванчину парасолю, що вона більш ні для чого не годилася. Кофтинка промокла. Товста коса стала важкою від дощової купелі. І, як на зло, жодної автівки. Від центральної дороги до села – більше п’яти кілометрів.

Чомусь Мар’ян звернув увагу на одиноку промоклу дівочу постать. Розвернув авто, під’їхав до Іванки.

– Вам далеко? – запитав.

– Не дуже, – відповіла. Зуби цокотіли від холоду.

Він довіз її додому. Вона подякувала, хотіла заплатити.

– Краще, не відмовте мені у зустрічі, – мовив і запитав, де Іванку можна знайти. Мар’ян жив у обласному центрі. Іванка там училася.

Пізніше Мар’ян жартуватиме, що це стояла під дощем і цокотіла зубами його доля.

…Іванці виповнилося дев’ятнадцять, коли одружилася з Мар’яном. І дев’ятнадцять років прожили у шлюбі. Чоловік їздив по закордонах, купував-продавав різний крам. Потім відкрив власну справу. Пообіцяв: Іванка зі Славчиком, сином, ніколи бідувати не будуть.

Друзі й знайомі називали Мар’яна везунчиком. Дехто тихо заздрив. А Іванка не відмовляла, коли треба було підсобити комусь із друзів, колег чи рідні. Чоловік жартома називав дружину Матір’ю Терезою. Вона ж усерйоз відповідала: «Добро – добром повернеться».

…Якось врапт зліг Мар’ян.  Його не стало навесні.

– Що тямить Іванка в чоловіковому бізнесі? Певно, доведеться добро продати, якщо не надурять чи задарма не заберуть. Одна справа – працювати спеціалістом у нашому економічному відділі, інша – керувати. У Мар’яна ж склад, магазини…

– Нічого, хай спробує жити, як ми – від зарплати – до зарплати…

Вона почула ці перешіптування. Це розмовляли між собою Настя з Оксаною, повертаючись з відправи.

Настя, матір-одиначка, якій Іванка роками підсобляє і вважає своєю подругою. А про Оксанину жадібність анекдоти у їхньому відділі складали. Вона не жила від зарплати – до зарплати, бо чоловік не вилазить із закордонних заробітків. Настя… Іванку так вразили слова подруги.

Мирослав, чоловіків товариш, права рука у бізнесі й вічний холостяк сказав:

– Іванко, мусиш зайняти Мар’янове місце.

– Я не впораюся.

– Впораєшся. Мар’ян розповідав, що ти цікавилася справами, давала поради. До речі, твій Славко в університеті вивчає економіку і маркетинг? Отож, хай пробує допомагати у сімейному бізнесі.

– А ти?

– Я залишуся на своїй посаді.

– Мамо, в тебе все вийде! – підтримав син.

Після всього Іванка поїхала на батьківське обійстя. Два роки тому хата осиротіла. «Мамо, – заплакала, – я не знаю, як далі жити…». Тихенько відчинилися двері, зайшла баба Маринка, сусідка. Присіла. Зітхнула. Зморшки-борозенки сховали сльозу. «На все воля Божа, дитинко, – мовила. – Йди-но до мене, Іванцю, я рум’янку запарю. Медком пригощу».

За розмовою, рум’янковим чаєм і медом Іванка не помітила, як сонце повернуло з полудня. Пообіцяла бабі Мотрі скоро приїхати. Старенька перехрестила Іванку на дорогу. Змовила молитву. Зморшки-борозенки знову сховали сльозу…

…Іванці було важко відкрити двері робочого кабінету. Неприємно бачити Настю, Оксану.

– Співчуваємо, – мовила Настя.

– Іванно Степанівно, якось воно буде, – сказав «старий кадр» Ігор Володимирович. – Тримайтеся.

– Я розраховуюся, – здивувала всіх Іванка. – Буду керувати сімейним бізнесом.

– Але ж ти… – запнулася Оксана.

– Одна справа працювати спеціалістом у нашому економічному відділі, інша – керувати. Не хвилюйтеся за мене.

Настя зиркнула на Оксану. Та здвигнула плечима.

– Якщо бізнес не піде, повертайся назад, – з неприхованим роздрaтуванням сказала Настя.

– Чому ви такі недобрі, Анастасіє Петрівно? Ви ж перед приходом Іванни Степанівни раділи, що нарешті і її життя дістало. Не дивіться на мене вовком. Ви були для Іванни Степанівни наче п’явка, а не подруга. Я хотів сказати – невдячна п’явка. А тепер радієте її гoрю. За те, що допомагала вам?

Іванка втратила ще й подругу.

…Вона жила сином, роботою і минулим. Часто їздила в село на батьківське обійстя. Забігала з гостинцями до баби Маринки. А коли поверталася – зупинялася біля перехрестя, де вперше зустрілася з Мар’яном. Подумки розмовляла з чоловіком. Удома ж, на самоті, плакала. І лікувала душу кількома ложечками меду – «заїдала» смуток.

…Баба Мотря не могла надякуватися за гостинці. Запарила рум’янку. Поставила на стіл слоїчок меду – зять баби Маринки має свої вулики. Повідала сільські новини. Розпитала, як Славко. Принесла два десятки яєць, аби Іванка взяла з собою, «бо ті міські – з синіми жовтками». Згадала про сон. «Мати твоя, Іванцю, приснилася. Стояла під яблунею у вашому садку. А цвіту на яблуні… Як цієї весни. В руках у матері було дві обручки. Щось вона казала. Не пам’ятаю».

…Іванка зупинилася біля перехрестя. Уже три роки, як немає Мар’яна. І сьогодні двадцять два роки, коли зустріла свого коханого. Прислухалася: у кущах щось попискувало. З цікавості вирішила поглянути. Двоє малесеньких кошенят тулилися одне до одного і благали про порятунок сполоханою котячою мовою. Хтось викинув…

– Не плачте. Я вас не залишу.

Перелякані клубочки притихли в Іванчиних руках. «Вони голодні. Треба їхати», – подумала. Автівка не заводилась. Набрала номер телефону Мирослава.

– Чекай мене. Я виїжджаю.

– Молока купи, – попросила.

Іванка годувала кошенят, а Мирослав шпортався в її машині. Потім згадав про бутерброди, приготовлені нашвидкоруч.

– Думав, це ти голодна. Звиняй, що бутерброди кустурбаті. Іванко, я хотів сказати… Ти давно подобаєшся мені.

– Мирославе, я ціную твою дружбу, допомогу, але… кохаю Мар’яна.

– Я зачекаю…

Мирослав витирав мокрі від молока котячі мордочки. А Іванчине серце стукало так швидко й сполохано, як недавно сеpдечка у її маленьких знахідок. Насувалася хмара. Звіявся вітер. Травень прощався зі світом дощем…

Читайте також: – Як же це ти, Оксано, так влипла? Хіба забула, що у мене ніколи не буде дітей? Хто він, батько твоєї дитини? Оце справді сюрприз. А я так поспішав додому. – Володимир не стримував себе, звинувачував дружину в усіх мислимих і немислимих гріхах. Врешті, гримнувши дверима пішов назавжди

…Колись Мирослав, як і Мар’ян, назве це перехрестя весни та літа й трьох доріг, – перехрестям долі.

Фото ілюстративне firestock.ru

facebook