Колишні однокурсники скинулися і подарували мені телевізор, інші дарували корисні дрібниці: праску, електрочайник, сковорідку. Тільки друг дитинства Гоша відзначився.
Він прийшов останній, розстебнувши куртку, вийняв з-за пазухи… білого товстолапого цуцика! Так збулася моя друга мрія – завести собаку. Гості перестали захоплюватися квартирою і почали захоплюватися презентом:
– Який потішний!
– І очі такі розумні!
– Це хлопчик чи дівчинка?
– А що за порода?
– Ретривер, – пустився в пояснення Гоша. – Йому всього півтора місяці, плановий цуцик, ось родовід…
Я дбайливо сховала документ, що засвідчує собачу особистість, і поцікавилася:
– А ім’я у нього є?
– Поки немає. Але всі цуценята цього посліду повинні носити клички на букву «К» – такою є вимога клубу.
Наступні сорок хвилин присутні азартно придумували ім’я для чотириногого новосела, а я старанно записувала варіанти.
– Назви його Кокс! – реготнувши, запропонував Павло.
– З глузду з’їхав, чи що ?! – засичала на нього дружина Тетяна. – Уявляєш, що про Дашко сусіди подумають?
Гості пішли, все ще безіменний цуцик солодко заснув, а я, перемивши посуд, знову взяла в руки список імен. Перечитала кілька разів – ні, жодне не подобається, туго у моїх приятелів з креативом. От хіба що «Кокс»… Кличка коротка, звучна, зручна, але, права Тетяна, дуже вже специфічна. А що, якщо назвати його… Кокос? Обидва однаково круглі і волохаті.
– Кокос, – промовила я вголос, пробуючи кличку «на смак». Щеня негайно відкрило одне око і схвально гавкнуло. Я взяла його на руки:
– Ласкаво просимо до родини!
Кокос вдячно лизнув мене в ніс. Тепер для повного щастя мені не вистачало тільки гарного хлопця. Але коханого не можна купити (навіть в кредит), та й друзі його не подарують. Залишається сподіватися на долю і чекати…
Минув рік. Кокос виріс і перетворився у красивого, розумного і слухняного пса. Тобто він був слухняним до того дня, коли в ньому раптом прокинувся мисливський інстинкт, і він погнався за кішкою. Даремно я, зриваючи голос, кричала «До мене !!!» – через кілька секунд «дичина» і мисливець зникли з очей.
Я сподівалася, що пес, насолодившись гонитвою, повернеться в хирлявий скверик, де ми гуляли, або знайде дорогу додому. На жаль… Те, що собаки схожі на своїх господарів, підтвердилося в черговий раз, і тому з огляду на мою вроджену топографічну недалекість, нерозумно було розраховувати на те, що пес самостійно зорієнтується на малознайомій місцевості. До пізнього вечора я бігала між близнюками-багатоповерхівками і приставала до перехожих: «Ви не бачили білого Лабрадора в червоному нашийнику?» Безрезультатно!
Захриплою і заплаканою, я повернулася додому близько опівночі, сіла за комп’ютер і набрала текст: «Пропав собака! Порода – лабрадор-ретривер, кобель, вік – рік і два місяці, окрас – білий, відгукується на кличку Кокос. Прохання повернути за винагороду».
Роздрукувала сотню примірників і, ледь розвиднілося, вирушила розклеювати оголошення по мікрорайону. Пройшов день, потім два, потім тиждень, але ніхто так і не подзвонив. Мене накрила важка, як ватяна ковдра, туга. На роботі я тримала себе в руках, але вдома ставало зовсім не під силу.
Все нагадувало про Кокоса: поводок на вішалці, собача миска на кухні, гумовий м’ячик під столом… Чому я не викинула ці «подразники»? Та тому що втовкмачила собі в голову, що, якщо позбудуся від них, Кокос не знайдеться ніколи. А так залишалася хоч якась надія.
Пройшов ще місяць, і надії не залишилося, а ось безпросвітна туга, навпаки, розрослася до масштабів руйнівного торнадо. Жити з ураганом в душі дуже важко, і я придумала один-єдиний спосіб боротьби з ним – завести іншу собаку.
Подзвонила в клуб собаківництва, поспілкувалася з головою секції лабрадорів-ретриверів.
– Наша медалістка Анда недавно ощенилася, – обрадував мене співрозмовник. – Пишіть телефон…
У посліді було сім цуценят – три дівчинки і чотири хлопчики. Всі блідо-жовті, і тільки один “хлопчик” білий з вушками кольору топленого молока. Звичайно, я вибрала саме його.
Додому поверталася, міцно притискаючи до себе теплий пухнастий клубочок. Вийшла на своїй зупинці і вже встигла пройти метрів сто, коли почула:
– Кокос, апорт!
Я озирнулася.
Високий чорнявий хлопець, розмахнувшись, кинув палицю, за якою помчав … мій собака!
– Кокос!!! – заволала я, і пес, загальмувавши усіма чотирма лапами, розвернувся і помчав прямо до мене.
– Рідненький, любименький, знайшовся… – я обіймала свого улюбленця, а той, радісно повискуючи, облизував шорстким язиком моє мокре від сліз обличчя.
– Це ваш пес? – запитав хлопець.
– Мій! А що, хіба не видно? – відповіла з викликом, потім схопила Кокоса за нашийник. – Пішли додому, бродяго!
– Дівчино! А обіцяну винагороду? – крикнув хлопець навздогін. Від подібного нахабства у мене навіть подих перехопило:
– Ах ти злодюга! Присвоїв чужу собаку, а тепер ще чогось вимагаєш?!
– Не привласнив, а знайшов.
– А чому не повернув?
– А звідки я знав, кому повертати?
– Якщо знаєш, як пса звуть, значить, читав оголошення…
– Сто раз читав – вони на кожному стовпі розвішані. Одне у мене навіть з собою, – він дістав з кишені зім’ятий листок. – Ось, полюбуйся.
Кілька миттєвостей я здивовано перечитувала текст і нарешті, зрозуміла, що хлопець мав на увазі. Господи, це ж треба бути такою припареною! Все вказала: і забарвлення, і вік, і породу. А свій телефон написати забула !!!
– Вибачте, – пробурмотіла я винувато. – Спасибі, що дали притулок Кокосу. А що до винагороди… Зараз… – я квапливо витягла з сумки гаманець.
– Мені б краще натурою, – посміхнувся незнайомець.
– Ви що, несповна розуму?!
– Ні, просто до собаки вже звикнути встиг. А тепер у мене жодної, зате у вас дві. Продайте мені цього малюка,
– Хлопець почухав цуценя за вухом. – Я назву його Кокос-молодший.
– У нього ім’я повинно починатися на букву «А».
– Тоді нехай буде Ананас.
– Що за безглузда кличка?
– Нічим не гірше Кокоса.
– Тримайте, – я простягнула хлопцеві цуценя. – Тільки коли прийдете додому, відразу ж мені зателефонуйте – розповім, чим годувати і які щеплення робити.
Він наздогнав мене біля самого під’їзду.
– Дівчино, ви знову не залишили свій номер. І як вас звати, не сказали…
– Даша. Записуйте телефон…
Три роки по тому. Ми закінчували обідати, коли в кухню влетіли Кокос з Ананасом і дуетом гавкнули.
– Схоже, що Антошка прокинувся, – сказала я чоловікові.
– А я завжди говорив, що кращі в світі няньки – це ретривери, – посміхнувся Андрій і пішов затягувати коляску з сином з балкона в кімнату.
Автор невідомий.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
