fbpx
Історії з життя
Настрій у нього було зіпсовано з самого ранку. По перше дружина: з якогось дива влаштувала одну зі своїх сцен ревнощів і вічного невдоволення життям. Потім у ліфті застряг. А коли нарешті вибрався і сів до власного авто – зрозумів, що сусід, який поїхав на десять днів відпочивати за кордон, так поставив свого залізного коня, що йому з двору просто е виїхати. Мусив витрачати аж двісті гривень, аби в час пік на таксі доїхати до робочого місця. А тут ще оця жінка з сином. Дивиться на нього з такою надією, ніби він її сина зцілить одним порухом руки. Усе! Остання крапля. Стримувати себе не став

Дмитрику стало краще, але спеціалісти не поділяли материнського ентузіазму.

— Ось усі необхідні документи і список аналізів, які ви повинні здати, аби потрапити на прийом до столичного інституту. Вам потрібно потрапити тільки до завідуючого, – перейшла на шепіт професор, – Він найкращий у країні, повірте.

Галина гори заради свого не здорового сина звернути готова була. Хлопчик з появи на світ мав вади здоров’я. Завдяки матері зміг відвідувати звичайну школу і навіть добре навчався не дивлячись на те, що часто був відсутній, адже постійно потрібно було бути під наглядом спеціалістів.

У п’ятнадцять років, якось усе одразу шкереберть і полетіло. Усе, що раніше підтримувало нормальний стан юнака і з дитинства робило його життя більш-менш терпимим – діяти припинило. Дмитро на очах марнів. І хоч останнім часом трохи полегшало, але в столицю їхати було потрібно і край.

— Це що таке, – не стримуючи себе волав на притихлу Галину столичний “світило науки”, – Це прикол такий, чи вам гроші немає куди діти. Він безнадійний, тут чорним по білому написано – не бачите, – говорив не звертаючи уваги на отетерілого Дмитра, – Тут і так диво, як він аж до п’ятнадцяти протягнув. Ну, ще рік, а може пів у вас є. Я тут нічим не зараджу, – кинув усі документи Галині і встав відчинити двері, даючи зрозуміти, що прийом закінчено, – Наступний.

Настрій у нього було зіпсовано з самого ранку. По перше дружина: з якогось дива влаштувала одну зі своїх сцен ревнощів і вічного невдоволення життям. Потім у ліфті застряг. А коли нарешті вибрався і сів до власного авто – зрозумів, що сусід, який поїхав на десять днів відпочивати за кордон, так поставив свого залізного коня, що йому з двору просто е виїхати. Мусив витрачати аж двісті гривень, аби в час пік на таксі доїхати до робочого місця.

А тут ще оця жінка з сином. Дивиться на нього з такою надією, ніби він її сина зцілить одним порухом руки. Усе! Остання крапля. Стримувати себе не став, а коли та підсунула п’ятсот гривень і геть з рейок зійшов. Навіть не став дивитись у ті записи толком. Просто вилив увесь бруд, що накопичився за один ранок і забув про них, як тільки двері зачинив і увійшов наступний пацієнт.

А для Галини той день на все життя запам’ятався. Її Дмитро вийшов з того кабінету геть іншою людиною. Мовчав з тиждень. Як вона не намагалась його розговорити, чим не заспокоювала – мовчання. А потім почалось пекло. Відмовився приймати будь-що. Пропадав ночами, повертався під ранок ледь на ногах стоячи.

— Той термін, що мені залишився проживу, як сам хочу, ти мені не указ. Зникни.

Запасу здоров’я вистачило аж на два місяці такого життя. А потім були у Галини безсонні ночі біля ліжка нездорового сина у стаціонарі. Консиліуми спеціалістів, сльози. Просила у Всевишнього послати їй людину, яка не буде вважати її сина безнадійним, яка урятує.

Диво прийшло у вигляді студентки інтернатури. Молоде дівчатко ознайомившись з історією Дмитрової недуги, плутаючись і затинаючись пояснила, що є онукою старого професора, який колись давно успішно рятував людей з такими симптомами, але наразі не практикує уже і навряд послухає онуку. Сказала Галині адресу і попросила жінку, аби та лиш не казала, хто направив.

Павло Львович розчулився. Може б і не погодився, але розповідь про колегу і його вчинок зіграли свою вирішальну роль. Він дав Дмитрові те, без чого не можливе жодне життя – надію. Не просто надію, він вселив у нього віру в себе і в свої сили. Щодня відвідуючи його довго з ним розмовляв, розповідав, як допомагав таким, як він. Навіть привів декілька колишніх пацієнтів, які пройшли через те ж і зараз живуть нормальним життям.

Десять років минуло. Дмитро живий. Галина бабуся. Звісно, після всього того, що довелось приймати її сину з дитинства, він не може бути батьком своїх власних дітей, але став прекрасним татусем для двох донечок-близнючок своєї дружини. Ні, він не здоровий. Просто навчився жити зі своєю недугою, навчився вірити у майбутнє. Адже можливо все, головне – віра.

Автор Анна К.

Передрук заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page