Той день Ганна запам’ятала назавжди. Син зателефонував і радо повідомив, що він уже «дембель» і за кілька днів буде вдома.
Тож Ганна кинулася чепурити господу, вкотре переглянула припасені обновки для сина, прикупила різноманітних ласощів — він любив солодке. Рік вона не бачила свого Антона. На фото він найвищий серед друзів, змужнілий — справжній красень. «Як Іван у його роки»,— задавненим болем обізвалася згадка про чоловіка, якого не стало, коли Антон ще й до школи не ходив. Відтоді син замінив їй увесь навколишній світ. Для нього ладна була і небо прихилити, аби тільки був щасливий, прожив усе життя у парі, а не самотньо, як вона…
Був час, коли Ганна за майбутню невістку вважала Ліду — однокласницю сина, адже та і на службу його проводжала, і листи писала. Та не дочекалася: торік вийшла заміж. Друзі сповістили Антона, але як він сприйняв цю звістку, Ганна не знала, не розпитувала в листах, болісно переживаючи за нього…
Аж надвечір грюкнула хвіртка, і Ганна почула, що її гукає рідний голос. Вибігла назустріч… За сльозами радості не відразу помітила за спиною сина молоду жінку і хлопчика років чотирьох, які злякано тулилися одне до одного.
— Мамо, це наші гості — Настя й Максимко, — сказав син.
Трохи згодом він розповів про своїх нових знайомих.
Коли Антон чекав у Києві на залізничному вокзалі потяг, молода жінка посадила поруч нього хлопчика і, перепрошуючи, попросила приглядіти, бо син дуже стомився і йому важко стояти разом із нею в черзі за квитком. Малий сидів тихо. Антон тільки-но хотів розпитати його про маму й тата, як раптом хлопчик сповз на підлогу. Злякавшись, Антон закричав: «Допоможіть, дитині погано!». Покликали фельдшера, яка, почаклувавши над малим, привела його до тями. Побачивши навкруг чужі обличчя, хлопчик розплакався, але глянувши на Антона, заспокоївся. Лікарка дорікнула: «Оце ви так дивитесь за сином? Він же од задухи стало недобре!». Антон не став пояснювати, що ніякий він не батько…
— Як тебе звати? — Антон поклав руку на дитячу голівку.
— Мама називає Максимком, а баба Христя — байстрюком.
— А тато?
— Ніяк. Він зараз на небі, — малий звів оченята кудись за хмари.
Антонові аж подих перехопило. Ніби ожив спогад — у дитинстві він так само казав про свого батька.
Вони мирно розмовляли, ласуючи морозивом, коли нарешті підійшла Максимкова мати. Сказала, що квитка їй не дісталося, і заплакала. Гірко так, аж схлипувала. Антон ледь її заспокоїв. Настя, так звали нову знайому, розповіла, що родом із Закарпатської області. Жила з чоловіком у його батьків, мріяла про власний будинок, бо свекруха незлюбила її, дізнавшись, що з дитбудинку. Чоловіка не стало на роботі, пиляв ліс. Невдовзі свекруха, звинувативши невістку у всіх гріхах, вигнала ту з двору. Настя надумала їхати на заробітки в Київ, куди кликала подруга. І ось такий невдалий початок. Тепер невідь-скільки доведеться сидіти тут в очікуванні квитка…
Антону час було рушати до свого поїзда. Думав недовго.
— Поїхали зі мною. Моя мама — найдобріша у світі. Вона знає, почім ківш лиха. Поживете, роздивитеся… Працювати можна на птахофабриці, якщо ж не сподобається — поїдете.
Від здивування Настя заніміла. Антон смикав її за руку: «Поїхали!», а Максим тихенько повторював: «Поїхали, поїхали…» Ось так і з’явилися вони втрьох у селі.
Ганна залишила гостей жити у себе. «Місця вистачить усім, і робота знайдеться. Ми ще й заміж тебе віддамо, якщо, звісно, захочеш», — пообіцяла вона Насті.
Максимко невдовзі став називати Ганну бабусею, Антона — татом. Настя щоразу спиняла його, Ганна, навпаки, — заохочувала. «Йому ж хочеться тата. Виросте — зрозуміє». Однак Насті було незручно, Антону — незвично. У селі їх оженили відразу після приїзду, а вони й бачилися не щодня. Антон ніби й змирився з тим, що Ліда його не дочекалася, та нових знайомств не прагнув: до клубу, де збиралися дівчата й хлопці, ходити не любив — ніхто його там не чекав, а з друзями зустрічався й поза клубом.
У звичних сільських клопотах скінчилося літо, відшуміла золотавим листям осінь, минула зима…
Весняного сонячного дня Антон повернувся з роботи і не застав нікого вдома. Мати порається на городі, подумав, а Настя, мабуть, їй допомагає. Антон давно помітив, що жінки заприязнилися. Ганна не любила повчати та верховодити, а спокійна за вдачею Настя нікому не завдавала зайвих турбот. Антону спало на думку, що останнім часом більше й частіше думає про неї. Помітив, як вона погарнішала: вже нічим не нагадує ту злякану жінку, яку вперше побачив на вокзалі. Вродлива, завжди привітна, до того ж беручка й звична до всякої роботи…
Вийшов на город. І там нікого.
Антон несміливо постукав у двері кімнати квартирантки. У відповідь — тиша. Обережно прочинив двері. Нікого. Ще й не видно ні Настиних речей, ні дитячих іграшок. Тільки на бильці ліжка — хустина в маках. Взяв її, притулив до обличчя. Війнуло чимсь таким рідним, що на хвильку аж подих перехопило. І тут він схаменувся: «Невже виїхала?». Підсвідомо сховав хустину за пазуху, вибіг надвір, огледівся — таки ж нікого, відчинив хвіртку і побіг до автобусної зупинки. І тут від побаченого його серце забилося ще сильніше. Мати з Настею тягли велосипед, на який прилаштували мішок із комбікормом. Поруч ішов Максимко. Побачивши Антона, побіг йому назустріч.
— А нас бабуся в свою кімнату переселила, бо вона більша і світліша, — радісно повідомив малий.
Антон нахилився до нього, із-за пазухи випала хустина.
— Мамо, мамо! — закричав Максимко. — Тато твою хустину сховав, а я знайшов!
Через кілька днів Антон і Настя розписалися у сільраді. Відтоді в їхній оселі поселилося щастя. Біля хати на старому осокорі лелеки звили гніздо. Це добрий знак — гомоніли навкруг. Так і сталося: невдовзі Настя народила двох хлопчиків-близнят. Троє синів! Антон почувався найщасливішою людиною в світі, аж помолодшала біля онуків Ганна.
«Пощастило Антону з дружиною, а Насті — з чоловіком», — щиро заздрили їм у селі. Та чи трапилося б те везіння, якби Антон пройшов повз розгублену жінку на вокзалі, а Ганна не прийняла її, зігрівши своєю турботою?
Автор – Наталія ПОДОЛЯН, с. Даньківка Іллінецького району Вінницької області.
За матеріалами – Вербиченька.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
