Ця ніч теж видалась безсонною.
Чи то роки взнаки даються, чи яблука тому виною, що рясно вродили, раз по раз падають додолу вночі, тривожачи тим стукотом і без того неспокійний сон.
Яблуням тим вже до двадцяти років. Як залишив шахту, пішов на пенсію й приїхав у рідне село. Міг би й там залишитись, але задля чого?! Дивитись на щасливі очі своєї колишньої дружини з новим чоловіком. Краяти собі серце, воно й так вже схоже на латану торбу. Все, що заробляв, щозміни ризикуючи життям, віддав їй, собі лише просив незначну суму для себе. А вона навіть не спромоглась йому нащадка подарувати, за гульками часу не було. Коли терпець увірвався, Олексій подав на розлучення, викресливши зі свого життя двадцять років. Не щастило. Олексій був вродливим: чорноволосий з синіми очима, міцної статури й на вдачу сумирний, отож благовірна й крутила ним, як хотіла.
За матеріалами – “Є”.
Залишив усе нажите тяжкою працею й приїхав до мами з невеличкою валізою з найнеобхіднішим: бритва, білизна й святковий костюм.
– Нічого, синку, все владнається, ти тільки не впадай у відчай, – сказала мама, яка сама його виростила. І радісно їй, що дитина біля неї, але й сумно, що одинак.
Хіба він гірший за інших?! Ні, не гірший, просто красень, а от не щастить. Молилась гаряче вечорами:
– Господи, дай йому сили й здоров’я, не дай пасти духом, аби не збився з пуття, не спився!
Олексій затопив грубку, присів на стілець. Відриваючи клапоть газети, наткнувся зором на слово «об’ява», сумно усміхнувся спогадам…
…Тоді теж це слово привернуло його увагу й він, трохи сумніваючись, послав лист у новоявлену службу для тих, кому за… Листів довго чекати не довелося, прийшло аж 12 штук. В кожному своя доля й свої сподівання. Для подальшого листування обрав одну – Настю, листи якої найбільше припали до душі. Писав про себе правду, але не всю. Утаїв лише те, що тут уже устиг зійтись з однією жінкою, яка поспішила йому подарувати сина, а другий дорослий в неї вже був. Проте, видно, поспішив, бо й з цією не склалося господарство все було на руках Олексія, а їсти ходив до мами, дружина мала інші інтереси, хазяїном Олексій не міг себе там вважати, а наймитом не схотілось бути, та й з дорослим сином дружини не міг знайти спільної мови. Отож повернувся до мами. Садив дерева, розводив суницю, придбав міні-трактор, щоб легше було землю обробляти.
Настя старанно відповідала на листи Олексія. В одному написав, що збирає гроші, мріє продати мотоцикл, купити якесь не нове авто і тоді приїде познайомитись ближче, хай вона лише почекає. Для самотньої людини листування – спілкування, яке дає задоволення і якусь надію.
Раптом від Олексія листи перестали надходити.
– Що трапилось, чому цілий місяць не пише? – хвилювалась Настя, вкотре перевіривши порожню поштову скриньку.
Лист прийшов тоді, коли Анастасія його не очікувала. В ньому прочитала: «Вибач за довге мовчання, мені було не до листів. Місяць тому попав у пригоду, все, Слава Богу, добре, але ноги більше не маю. Отож не знаю, чи буду я тепер кому-небудь потрібен. Тому й повідомляю, аби ти сама зробила для себе висновок, щодо мене. Зараз я вдома, лише нещодавно виписався…».
Настю охопило двояке відчуття, одне – жаль і співчуття до чоловіка, свої розбиті надії, інше – а може, перевіряє. А я візьму і поїду. Жінка лише подрузі повідомила, куди їде, щоб усе селище про це не знало.
Дорога була неблизька, з однієї області до іншої, а ще в село. Ось і день добігає кінця. Це було на початку травня, ще прохолодно, отож була в чорному плащі зі штучної шкіри, тоненькій хустині й нових туфлях, а в руках сумка з гостинцями. Рейсовий автобус висадив її на зупинці, мигнув фарами і зник, а до села ще півтора кілометра. Небо ще з полудня нахмарилось, а тепер рясний травневий дощ дав собі волю. Супутниця до села ділилась з Настею парасолькою. Дощ так рясно стікав з плаща, що туфлі геть намокли. Добре, що то були імпортні, бо якби наші, то геть би розлізлися.
Обережно розпитала у супутниці про Олексія. Та виявилась його племінницею і дуже добре відзивалась про дядька.
– Ви не сумнівайтесь, – казала вона, – дядя Олексій хороший і мама його хороша, лише не щастить йому в житті, ще й без ноги залишився.
Ось і хата на краю села.
– Дядьку Олексію, до вас гостя. – гукнула дівчина і подалась у своїх справах.
– Як ти? Звідки? – здивувався Олексій – Чому не попередила? Я б виїхав на мотоциклі зустріти.
– Не попередила, бо не знала чи вийде, а тут раптом дали кілька вихідних, я й наважилась приїхати, побачитись, сподіваюсь ти не проти?
– Я дуже радий, навіть щасливий, – мовив чоловік.
Травень виявився прохолодним. Тоді в них теж горіла грубка. Настя сиділа на цьому ж стільчику і грілась біля вогню. Мама Олексія винесла зі скрині теплу велику хустку і лагідно прикрила її спину. Їй подобалась і затишна хата, і мама, і, звичайно, Олексій. Здавалось, що вона тут давно живе, а вони їй такі рідні. Їхню розмову перервав ще один гість – на порозі з’явився хлопчик такого ж віку, як у Насті вдома.
– Це його синок від другої дружини – прошепотіла мама, – але він з нею не живе, бо вона полюбляє чарку. Малий лишився в них ночувати, бо мама саме чаркувалася з друзями.
Вранці Настя зібралась у зворотну дорогу. Олексій запропонував:
– Ходімо, я покажу тобі своє господарство. Це три загони суниці, це – шматок землі під картоплю, це – черешня, ось груша, яблунька. Це все я садив. А це мій тракторець, на якому я обробляю землю. Мій Миколка дуже любить на ньому їздити, надіюсь, і твоєму синочку сподобається.
– Я не сумніваюсь в цьому, – погодилась Настя, а про себе подумала, що хлопчики сваритимуться за право проїхатись на тракторі. Найважче прийдеться Олексієві, бо він не захоче нікотрого образити.
Олексій відвіз гостю на мотоциклі на зупинку.
– Яке твоє враження? – запитав, прощаючись.
– Мені дуже сподобалась і мама, і хата, і садок.
– А я?
– А ти само собою.
– То приїжджай, як не боїшся мене такого, я все вмію робити, – запевнив він.
– Я подумаю, і ми разом вирішимо це пізніше, – мовила Настя.
Після від’їзду Олексій довго чекав листа, але марно.
…Натужно спираючись на протез, іде до хвіртки, яблуневі віти торкають його за плечі й на мить йому видається, що то Настіна рука.
Вдивляється в далечінь, плекаючи марну надію, а може вона ще приїде…
Автор – Валентина СОВКО.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
