Аня прокинулася, але сил піднятися з ліжка не було. Кіт Мирон лежав на ній і співав свою лагідну тиху пісеньку.
— Пробач, малюче, мені важко, полежи поруч.
Насилу повернувшись на бік, Аня знову заплющила очі. Вдома холодно, на вулиці лютує мороз, корови у дворі вже зачекалися, тільки ноги не слухаються, ніколи не відчувала такої слабкості.
Аня народилася кволою, мати хотіла відмовитись, бабуся не дозволила. Про бабусю в пам’яті залишилися найкращі спогади. З нею було легко і цікаво, бабуся — єдина людина, яка любила її і дбала про неї. Бабуся завжди була зайнята, найчастіше виконувала кілька справ одночасно. Старенька за день встигала постригти кілька овець, зв’язати шкарпетки, змайструвати з лозин кошик або збудувала курінь для улюбленої онучки.
Якось Аня гладила барана, який слухняно лежав, його ноги були зв’язані, бабуся обережно звільняла його від густої шуби. Жінка пожартувала:
— Ти краще відійди, бо баран тебе вдарить, впадеш, рідну бабусю не впізнаєш.
Аня відійшла, почала збирати квіти, і навіть не помітила, як той самий баран підбіг і зніс її з ніг.
Дівчинка так заголосила, що чуло все село, кілька хвилин не могла заспокоїтись, тільки потім насилу промовила:
— Бабусю, мені зовсім не боляче, я дуже злякалася, що тебе не впізнаю.
Дитинство закінчилося, коли Ані виповнилося одинадцять років. Бабуся занедужала, Аня дуже переживала, щодня бігла зі школи, боячись, що з її рідною людиною щось трапиться. Так і сталося.
Аня ввечері читала, бабуся попросила пити, їй дуже захотілося холодної води. Дівчинка, як завжди, швидко принесла крижаної колодязної води. Тільки увійшовши до кімнати, відчула, як її відштовхнула хвиля повітря, вона навіть воду розлила. Немов рідна людина обійняла її востаннє, Аню аж у піт кинуло, дівчинка ніколи нічого подібного не відчувала. Цей момент залишився у пам’яті на все життя. Аня побігла до сусідки, тільки бабусі вже ніхто не зміг допомогти.
Того ж вечора приїхала мама Ані, вона чомусь не дуже переживала через те, що трапилося, вирішувала всі питання, шкодувала себе, що всі турботи впали на її плечі.
Через тиждень Аня переїхала до міста, почалося зовсім інше складне життя, дівчинка не любила нову школу і майже не розмовляла з матір’ю.
Якось показала щоденник, щоб мама розписалася, а та їй заявила:
— Ну що з тобою вдієш, помилко моєї молодості, вчися, як хочеш, потім будеш двірником, не пропадеш.
У Ані була одна мрія, поїхати якнайдалі від матері, щоб більше не бачити її вічно незадоволеного втомленого обличчя. Хоча почуття вдячності теж було і є: адже мати не відправила її в інтернат, годувала, купувала одяг.
Аня, закінчивши школу, вирішила вчитися заочно, почала працювати. Мала мрію, яку дуже хотіла втілити у реальність, лягала спати та уявляла своє майбутнє.
Працювала разом із мамою збирачем овочів у теплиці, роботи було багато та й зарплата досить непогана.
У Ані з’явилася ідея — вийти заміж, так і до мрії буде ближче. А тут ще й знайомий Толик вже давно підбивав до неї клинці. Дівчина підійшла до залицяльника та заявила:
— Я хочу заміж, давай одружимось!
Той втратив дар мови, оце, думає, тихоня, спочатку навіть у його бік не дивилася, а тут таке. Але відмовити побоявся, подобалася йому Аня, якщо що, то потім можна й розлучитися. Тому через кілька хвилин розсміявся і відповів:
— А давай, тільки сьогодні разом погуляємо, обговоримо наші плани.
Дівчина посміхнулася та пішла працювати.
Толя та Аня подали заяву до РАЦСу, вирішили розписатися без урочистостей.
Мама Ані була рада, що донька виходить заміж, настав час жити окремо, а не сидіти у матері на шиї. Тільки просила не поспішати з дітьми, щоб потім не шкодувати.
Анатолій не мав батьків, виріс у дитячому будинку, порадіти за його щастя було нікому. Не минуло й року, як чоловіка не стало, а його дружина Аня, якраз була при надії. Молодята раділи, вибирали малюкові ім’я та навіть не могли подумати, що в їхні двері постукає таке лихо.
Довелося звернутися по допомогу до мами, Аня не хотіла бути сама, вона тільки відчула себе щасливою, а тепер у неї зовсім опускалися руки. Добре, що мати дозволила пожити в себе, вона дуже просила не робити помилок, поки не пізно, добре подумати, чи потрібна дитина самотній жінці, адже допомогти їй буде нікому.
Настав час змінити життя, гроші є, сили з’являться самі. Аня написала заяву про звільнення, здала квартиру чоловіка знайомим та вирушила до села.
Будинок чекав на господиню кілька років, потрібно було багато попрацювати, щоб підготуватися до зими. По сусідству жили ще три сім’ї.
Гроші розлетілися миттєво: город на наступний рік зорали, пічку нову склали, хлів підлатали, Аня купила корову й курей. Сусіди поділилися овочами, а заробляла жінка на молоці, та ще й щомісяця отримувала невелику суму за квартиру.
Зараз у Ані вже є аж три корови, які приносять непоганий дохід, великий город, який вона засадила квітами, на ринку їх розкуповують швидше, ніж картоплю. За десять років багато що змінилося.
— Мамо, ти чому лежиш?
— Ой, синку, ти вже повернувся зі школи, а я навіть не приготувала тобі обід.
– Відпочивай, я сам все зроблю.
Матвій заніс дрова, через кілька хвилин у хаті стало тепло, Аня вже змогла сісти, випила пігулки від застуди, а син побіг доїти корів, він знав усі домашні справи, як свої п’ять пальців.
Ось воно щастя, — думала Ганна, жити у рідному домі, виховувати сина, займатися улюбленими справами. Адже мріям властиво збуватися.
Фото ілюстративне.
