Декілька слів про Наталю.
Вона красуня, розумниця і всього в житті досягла власними зусиллями. Виросла в багатодітній родині, тому не звикла до надмірної уваги і поблажок. Коли закінчила школу, то вже тверезо дивилася на життя і вирішила прожити його по-людськи: гарний дім, машина, сім’я. Поки що не було нічого, але були заощадження і ще трішечки не вистачало до нірвани. Ми дружили з дитинства, хоч я пішла в «інтелігенти», але різниці в життєвих принципах між нами не було. А ще ми мали різні смаки щодо чоловічої статі і ніколи не відбивали хлопців одна в одної. Це зблизило нас найбільше і стало основою міцної жіночої дружби.
А ще Наталя світилася, звичайно, не буквально. Вона просвічувала крізь найтемніші ночі зневіри і нелюбові до себе, крізь час і простір. Я знала, що вона є, і завжди буде. Бувають друзі, з якими легко дружиш, бо… І після цього «бо» йде купа неважливих дрібниць, як то «на її фоні я краще виглядаю» чи «вона має зв’язки», чи «є з ким ходити по магазинах»… З нею я дружила, бо не уявляла свого існування без неї. Вона була тим розважливим голосом в тобі, що втішає, розуміє і, головне, приймає тебе безоглядно. Приймає всі твої добрі і погані сторони, і любить тебе. А ще вона вміла слухати. Але не просто слухати, а так, що хотілося все-все розповісти і, до сорому, бувало, що вона й десяти хвилин не проговорила, а всі ці чотири години говорила ти.
Вміла найгіршу твою суспільну ганьбу перетворити в веселу дрібничку, не варту уваги. Чи на найневдалішій моїй фотографії знайти «гарно падаючу тінь»… Чи похвалити мій зовнішній вигляд бегемотика на розкладачці. Я могла б ще багато говорити про Наталю і її чудовий характер, добре серце, але слова все одно не передадуть й частки її душевної і тілесної краси. Вона була завжди тим, ким я хотіла стати в майбутньому.
Історія нашої дружби тривала до моменту, коли час і простір мали нас розлучити фізично, але не духовно – Наталя виїжджала з України.
В Наталі було кохання – Андрій, чесний трудяга, що цілорічно працював на будовах, бо теж хотів потім жити по-людськи. Власне, Наталя їхала за кордон майже заробляти собі на весілля. Майже, бо пропозиції на колінах в романтичній атмосфері від Андрія не дочекаєшся, але три роки кохання-зітхання говорили самі за себе. Я їм заздрила і хотіла колись теж мати такі почуття: справжні, щирі і сильні.
– Три місяці, скільки там того, – втішала вона мене, – Ти й засумувати не встигнеш, а я вже при баблі і в статусі нареченої.
– Тільки не надумай там без дівич-вечора заміж вийти, – захвилювалася я, – Я тобі цього не прощу довіку.
– І не подумаю, – обіцяла вона.
Ми бачилися востаннє, бо простір і час, то тобі не хухри-мухри. Вона таки вийшла заміж за Андрія, але в Канаді, куди вирішили переїхати, щоб разом жити по-людськи. І я на неї не ображалася за дівич-вечір, бо хотіла їй щастя. Вона про це знала. Ми спілкувалися багато років все рідше і рідше. Між нами ставали інші люди, які не завжди нас розуміли чи недостатньо любили, чи підтримували. Між нами ставали діти, чоловіки, нові друзі, колеги по роботі. Ми все менше і менше спілкувалися. До сорому сказати, що дійшло лише до привітань на день народження. Але що то були за привітання! Так, наче лиш вчора ми поклали слухавку, а сьогодні знову продовжуємо розмову. Немає між нами років, бо ми, шістдесятирічні жінки, все ті ж юні дівчатка, які так щасливо познайомилися в шкільній їдальні.
Наталі раптово не стало. І я не попрощалася. І не планую, бо вона зі мною крізь простір і час. Допоки я існую, її серце б’ється в моєму, її голос підбадьорює мене в важку хвилину і розраджує в сумну.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне.
