.- Доню, щось це надто рано. Ви лиш три місяці знайомі/
– Мамо, ну ви чого? Самі ж мріяли. А тепер що?
– Доню, я хочу аби ти була в щасливому шлюбі, а не розбіглися потім.
Для мене все було логічно: зустрілися, сподобалися, закохалися і давай одружуватися.
Звичайно, були між нами якісь незручності і суперечки. Але я це все списувала на те, що ми просто мало знаємо один одного. Але ж у нас попереду ціле життя!
Павло був рішучим і цілеспрямованим, але це виглядало й для мене дивно. Чого раптом аж так хотіти одружуватися?
Відповідь була банальною і мені розказав не він, а його мати. Майбутня свекруха сприйняла мене насторожено. А потім, коли зрозуміла, що я люблю ї сина й проговорилася:
– Він п’ять років зустрічався з дівчиною, заради неї поїхав на заробітки, щоб весілля було таке, як вона хоче… А вона не витримала і знайшла собі іншого. От він вернувся і сказав, що буде у нього весілля з нею чи без неї. А ти, дитино, думай.
Отак вона мене попередила і я не знала чи вона так мені хотіла добре зробити чи хотіла аби я її сина покинула.
Я тоді поговорила з Павлом і він мене запевнив, що викреслив Аню з серця і думок, попросив більше її ім’я не згадувати.
Я заспокоїлася і почала вибирати дрібнички для весілля – запрошення, букети для гостей, думати про дружок…
Мама складала список і обдзвонювала всю родину зі словами «І на нашій вулиці сталося свято…».
Далі вже й аванси оплатили і до весілля залишилося місяць, коли Павло прийшов до мене зі звісткою, що
Ані потрібна допомога.
– Олю, сталася автопригода і її мама мені зателефонувала. Я мав допомогти.
– Що? Як це? Вона ж тобі ніхто! Хай її хлопець їй допомагає!
– Так, але я просто мусив це зробити. Ми були не чужі люди…
Ми тоді вперше посварилися, бо я не розуміла, чому це до неї треба бігати та ліки їй купувати та за реабілітацію платити.
Вони ж чужі люди!
А він казав, що нема шансу на те, що вона вестиме нормальний спосіб життя і їй потрібна будь-яка допомога.
А потім сказав, що наше весілля було помилкою і він помирився з Анею…
Тобто, він хотів возити її на візочку, а не танцювати зі мною весільний вальс…
Я не знала, куди я маю дітися, бо ж усі родичі знали, що мене покинув хлопець перед весіллям. Мені хотілося просто кудись залізти і вилізти тоді, коли не стане останнього свідка цієї події.
Мама принесла мені цілу банку грошей і сказала, що має відпочити від готувань до весілля і чи я не хочу поїхати з нею.
Я радо згодилася. Уявляєте, є цілий світ людей. Які нічого про мене не знають, а особливо того, що мене покинули перед вівтарем.
Я стала почуватися спокійно і потроху мислила тверезо.
– Мамо, це ж з самого початку виглядало неправдоподібно…
– Так, доню, але я теж хотіла надіятися на чудо…
– І я…
Пройшов час, багато часу, якщо чесно, набагато більше, ніж я зустрічалася з Павлом, поки я змогла ходити по місту без думки про те, що хтось мені скаже:
– То тебе покинули перед вівтарем? Та не переживай. Все буде добре/
І одного дня зустріла свого майбутнього чоловіка біля лотка з морозивом з фісташками… Наші руки торкнулися майже одночасно до нього і погляди зустрілися… А потім якось пішло все так, як і мало бути – розмови про те, що тобі близьке і я відчула турботу про себе та ніжність. Виявляється, є моя половинка і я могла її втратити через бздур Павла!
Тепер я дуже щаслива, що мене покинули перед вівтарем, як і Роман та двоє наших діток.
Фото Ярослава Романюка.
