Я з тих мам, які оберігають доньку, як зіницю ока. А тим більше, коли вона одна. Так вже склалося, що моя Олеся не має ні братиків, ні сестричок, хоч я дуже хотіла ще дітей.
Тому, звичайно, що всю свою турботу я вилила на неї, а також всі надії – я хотіла, щоб вона росла розумною, з якимись талантами, які б в майбутньому привели до її порога достойного кавалера. Ну і професія, щоб не нудитися вдома і виводити в люди шуби та чобітки, які їй даруватиме закоханий чоловік.
Тому моя Олеся з раннього віку танцювала, співала, в’язала і плавала, ходила до репетиторів з англійської, математики, мови, хімії, фізики, одним словом, по всім предметам.
У неї була завантажена кожна хвилина, а я чекала її після кожного гуртка чи заняття, щоб ніякі дурниці не встигли їй залізти в голову по дорозі додому.
Олеся виявилася дівчиною гарною, тому я була вдвічі обережнішою та вдвічі настороженішою, ніж будь-яка інша мати.
Те, що моя дитина блідіша, ніж зазвичай, я віднесла до того, що на носі випускні екзамени, а готуватися треба на пів року наперед, але ж причина була не в цьому.
Це був грім, блискавка і торнадо серед ясного неба – моя дитина при надії! Хто? Коли? Де? Я буквально рвала на собі волосся:
– Ти чим думала? Як же майбутнє? Я ж тебе не для того ростила! Ти все зіпсувала!
Олеся мовчала, але раптово прийшов батько дитини – однокласник Вітя, якому вона давала списувати контрольні.
Сватання було схоже на поминки, а на весіллі я чула, як люди укладали парі, коли вони розійдуться. Про причини швидкого одруження було казати годі – все було видно.
Випускний Олеся провела в парі з дитиною, Вітя пішов на кілька годин і вернувся, щоб побути зі своїми дівчатами. Хоч думаю, вони просто сиділи і не вірили, що отак закінчиться їхні уроки анатомії і біології.
Ми найняли дітям квартиру біля нас, щоб допомагати з дитиною, Вітя пішов вчитися в училище, а моя донька нікуди. Я молилася аби Вітя втік… Але Вітя знову готувався стати батьком!
– Ти! Ти! Ти!, – я не могла продовжити свою думку, хоч запас слів у мене при сварках множиться в геометричній прогресії, я просто майстер затикати роти!
Як я могла їй пояснити, що принц ще на одну дитину б погодився, бачачи, яка граційна в Олесі хода, але дві?
На хрестинах свати і ми сиділи бліді і зажурені. Надарували дітям однакових подарунків. Багато…
Зрозуміло, що треба було вже комусь лишатися з роботи і йти в няньки до чотирьох дітей. Але тут бабуся Віті запропонувала:
– А давайте до мене в село? Там свіже повітря, дітям потрібно. Та й все домашнє…
– Ні за які гроші, – вирвалося в мене.
Моя дитина, яка мала танцювати вальс з принцом не буде вичищати зі стайні! Але раптом моя тиха та скромна донька сказала:
– Так, звичайно…
Сказала, як відрізала. Що я не вмовляла, що я не пояснювала, яка важлива професія в житті жінки, але та була непохитна.
– Доню моя мила! Невже ти будеш нові гумаки вигулювати на роботі і бабину хустку?
– Мамо. Все буде добре.
Бабуся й справді допомагала Олесі з дітьми і вона змогла в райцентрі закінчити навчання на бухгалтера. Знайшла роботу на фермі, а потім запропонував деякі зміни в веденні бізнесу.
Скоро на базарчиках з’явилися палатки з фермерським м’ясом і молоком, Олеся стала заступницею директора, а Вітя завідує технічними питаннями.
Діти разом двадцять п’ять років, вибудували хату замість старої бабусиної, купили дві машини, хоч Олеся й далі може залюбки взути гумові чоботи та пройтися фермою.
Я ж ще маю надію, що моя онучка Міля таки виправдає мої сподівання і буде мати гідного чоловіка. правда, як це досягти з її характером і невмінням танцювати – ще те питання.
Фото Ярослава Романюка.
