Ми з Дмитром одружилися молодими, якраз закінчили училище і зробили гучне весілля, працювали на заводі, мали невеличку кімнатку в гуртожитку і так собі там жили, як у раю. Але я такої натури була, що хотіла більшого, тоді знаєте, в дев’яності, вже всі бачили, що люди можуть жити багато і я собі теж так хотіла.
Тому дізналася, як то возити на Польщу товар і назад та тим зайнялася, бо Дмитро був таким домашнім і йому було легше сидіти з дітьми, ніж рипнутися в світи, щоб там заробити.
І отак я крутилася і було по-різному, інколи так заробляла, що мені окупалося все на три рази наперед, а інколи нічого не продавалося і товар був зіпсований чи його взагалі крали.
Отак ми й жили, діти тоді ще були малі, десять років і сім, як сталася неприємність – я позичила гроші і не мала з чого віддати. А я не лише грошей не мала, а якось все на купу сталося – і здоров’я підвело, і про борг нагадують. Тоді я й попросила Дмитра:
– Діма, люди їздять на будови в Одесу чи Київ, та поїдь, бо бачиш, що мене отак скрутило.
– Я тобі казав не корчити з себе бозна-що, а жити як усі, а ти ні, і тепер мені це все розгрібати?
– Діма, та ми маємо щось їсти, ти подумай про дітей!
Довго я його вмовляла і нарешті він згодився. Приїхав через три місяці і привід добрі гроші, я була дуже рада, бо ж є що їсти і частину грошей віддала. Чоловік так їздив ще два роки. А потім сказав, що йде від мене, бо більше не хоче з такою як я жити.
– Я знайшов там вчительку, вона говорить про духовні речі, а ти лише про гроші. Прощай!
І отак я залишилася в гуртожитку, двоє дітей, грошей нема і поперек всіяний грижами як зіроньками.
Не було кому плакатися і я дітей до матері, а сама на заробітки в Польщу, то на прибирання, то на завод, крутилася, як та білка в колесі. Трапився мені хороший чоловік, але я вже на чоловічі улесливі слова уваги не звертала, але Олаф виявився послідовним і запропонував одружитися та перевезти дітей до нас.
Донька їхати не погодилася, а от син радо приїхав до мене, тут вчився, але поступати таки вирішив в Україні.
Після закінчення навчання діти таки до мене переїхали, але ми приїздили до моєї мами на літо, на свята. Я була рада з того як живу і дякувала Богу, що я таки в цьому житті видряпалася в люди.
І ось син надумав женитися, де він Надію знайшов – поняття не маю, але вже треба їхати в Україну та робити весілля.
Ми зі свахою планували те свято і обговорювали гостей, тамаду і всі ті церемонії, що батьки мають благословляти.
– Батько Тарасика буде, бо ми маємо тримати перед дітьми рушники?
Вона мене таке спитала дивне, бо я забути забула про Дмитра! Тарас зізнався, що батько час від часу писав, але так би він висилав нам аліменти, як він хотів дітей бачити. Ну, запросив батька, то й добре.
Приїхав Дмитро, вже веселенький. Стали музики грати синові, а він і з музиками, з дружбами, вже їдемо до молодої, а він уже ніякий! Бажати дітям щастя, а він тільки хитається!
Так мені хотілося спитати чи то його вчителька такому навчила поводженню, але така була на нього зла, що не могла й слова вимовити! Добре, що Олаф став біля мене та підтримав, і танцював зі мною, і всі до фотографії стояли. А воно спало в бусі. Отак життя повернуло, що й не придумав би.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
