Син мій завжди був легеньким: не любив трудитися, хитрував та знаходив тисячі виправдань, чому не зробив наказане, робив як-небудь або ніяк! Як я не молила, не просила, не грозила – нічого не допомагало. Таким був змалку і таким й залишався далі.
Я тільки молила Бога аби його напоумив не зв’язуватися з поганою компанією.
Коли ж Тарасик привів додому наречену, то мені аж камінь з душі впав – може, жінка його змінить?
А Лариса попалася ще така щира, аж дитяча, та для такої дівчини світ треба прихилити, думала я…
Жили вони зі мною, хата у нас велика, простора, а я ще й в літній кухні живу, бо так зручніше поратися з господаркою, а в великій хаті молоді.
Лариса дівчина лагідна, та й я не якась там скандалістка.
І все б добре, якби не Тарасик – знову йому все не так та не те.
– Не хочу я в селі пупа надривати за копійки, я поїду в місті роботу шукати, – сказав нам він.
– Їдь, аякже, – кажу я,- Двоє дітей у вас, чим годувати думаєш? На мою зарплату багато не відкладеш!
А от Лариса, наче щось відчула, і каже:
– Як це так… Ми тут, а ти там… Давай тоді всі їдемо в місто…
А він тоді на неї – ти, що, нічого не тямиш, бо ж що одному жити, а що чотирьом, то є різниця!
Отак він почав їздити. Спочатку тиждень не було, далі приїздив, потім вже по два, далі по місяцю…
Розповідав, що робить ремонти в людей, що купили квартири, і дуже його хвалять та дають його номер іншим. Тому він має купа роботи і не має коли їздити в село…
Я б синові повірила і то радо, але ж я не бачила тих космічних грошей від такого спеціаліста…
Не було Тараса місяць, ми вже виглядаємо його з Ларисою та видзвонюємо, а він лиш каже, що завтра приїде! Але замість нього приїхали люди на великій чорній машині і кажуть, що Тарасик продав нашу хату і щоб ми виїжджали!
Лариса впала наче у ступор, бо не могла повірити, що чоловік зміг отак продати все та пустити дітей по світу. Ми до нього телефонувати, а він слухавку не бере.
Добре, що я тоді з несподіванки остаточно голову не втратила та думка прийшла мені в голову.
– Що значить, ви хату купили? А ми ж грошей не бачили! Ось жінка з дітьми, ви ж маєте їй половину заплатити, бо хата подарована на весілля і є спільним майном. Ми нікуди не підемо, а будемо судитися!
Бритоголові пробували ще і сяк і так, але я стояла на своєму і вже на всю вулицю голосила, щоб люди викликали поліцію і старосту.
Скоро люди збіглися і бугаї залізли в машину та поїхали.
Я впала на коліна перед Ларисою та почала просити у неї пробачення, бо ж я сама виховала такого сина, що за що не візьметься, а все золоті верби за ним ростуть…
Поплакали ми і почали з тривогою чекати на те, що буде далі…
Тарас не давався чути, але наші люди щось чули, десь бачили і потроху нам стало зрозуміло, що сталося…
Тарас і справді робив ремонти в квартирі, але була велика різниця між тим, що він вмів і тим, що він розказував про свої вміння…
Поставили вони ще з такими «спеціалістами» труби на воду, які прорвало на наступний день і затопило дорожезний ремонт сусідам знизу. А там такі жили, що свого не попустять от і зловили мого сина, як бригадира… Він думав, що як назве себе старшим, то буде менше робити, але виявилося. Що старший за все відповідає… От і продав отак хату, щоб виплатити ремонт.
Ми наміряні з Ларисою йти по судах, але хати отак просто не віддамо, а Тарасові я й копійки не дам на виплату боргу, хоч і болить мені за ним серце.
Фото Ярослава Романюка.
