fbpx
Історії з життя
Не для того я в Німеччині гроші заробляла аби син їх тринькав та дівчат водив до моєї хати. Але подіяти нічого не можу, бо одразу в ультиматум: «Якщо не даш гроші, то я геть поїду»

Я виховувала сина одна, бо чоловік мене покинув, коли малому і трьох не було. Я тільки фиркнула – йде, я собі дам раду.

Мені тоді було лише двадцять шість і все життя було попереду. Я думала, що у мене так багато шансів бути щасливою, ще так багато…

Другий мій чоловік вже був розлученим, але він не прийняв малого. Я бачила, що Артемчик до нього горнеться та каже йому «татку», але йому було байдуже: гарно поїсти і виспатися – то кращого чоловіка не знайдеш, а як треба до роботи, то одразу скандал:

– Мого тут нема нічого і поки твоя матір тут командує, я робити нічого не буду.

Паркан хилився, в хліві текло, а мій благовірний пильнував лише себе. Прожила я з ним шість років, але він не планував мінятися, тому я його вигнала.

Мама казала, що я запізно це зробила і була абсолютно права. Я знову кинулася на пошуки нового чоловіка, але таких, як мій другий, було багато, а таких, щоб господарі – жодного.

Якраз почали наші жінки їздити на роботу за кордон. Я з мамою порадилася і вона сказала:

– Їдь, малий вже не грудний, все розуміє. Я справлюся.

І вона справді справлялася: слідкувала аби він уроки робив, в чистому йшов в школу, був нагодованим. Поки ще початкова школа – нічого, але далі пішла старша школа і важчі предмети, а ще підлітковий вік і мій слухняний хлопчик просто перемінився на очах.

Став на уроках вести себе погано, вчителям грубити і дітей задирати.

Що я йому тільки не висилала з-за кордону аби загладити свою відсутність, але то все було без толку: він вимагав все кращий одяг, нові ігрові приставки, комп’ютер…

Він все це отримував, але далі в п’ятнадцять почав потайки брати гроші в матері, які я їй висилала. Мама про це мені розказала, але син заперечував.

Я приїхала додому і побачила абсолютно чужу дитину, а не мого маленького сина: він поводився так, ніби я йому все винна і маю негайно виконати всі його забаганки. Я відмовила і він пішов з дому.

Що я тоді пережила… Я так каялася, що гроші не вартують того аби моя дитина не була тиждень дома, а бозна де.

Коли він вернувся – з мене можна було вити мотузки, я була згодна на все, лиш би він був вдома і в безпеці.

Я мала їхати знову, бо не все було зроблене біля дому, але мама вже не хотіла мене відпускати:

– Я вже з ним не справляюся, – сказала, – не їдь поки.

– Мамо, там добре місце, якщо я його втрачу, то іншого може й не бути. Конкуренція просто скажена, одна одній ціну збивають, лиш би вчепитися.

Я працювала мов віл аби якнайшвидше назбирати грошей. Мама дзвонила, що він водить компанії вже до хати. Я просила сина і молила, пояснювала, але все марно. Він просто не чув мене і ігнорував, кидав слухавку, коли чув якісь претензії.

Зараз я вернулася, але вже просто заклякаю, коло своєї дитини.

На нього просто нема управи і він може взяти мій гаманець та забpати всі гpоші. Професії він не має і ніде не працює.

Ми, обидві жінки, просто стали безпpавними у власній хаті. Я не хочу вв’язувати сюди поліцію і ще більше ускладнювати йому життя, але просто не знаю, як до нього достукатися.

Якщо чесно, то я дуже надіюся, що його заберуть в аpмію і якось привчать до дисципліни і він зрозуміє, що таке родина, що таке рідні люди, що таке відданість та любов. Бо я вже йому це привити не можу.

You cannot copy content of this page