Складаєш, складаєш, складаєш… Копійка до копійки, щоб було на чорний день. Далі купуєш на ті гроші щось гарне і все життя милуєшся, і вважаєш, що значить і ти не даремно прожила на світі, раз у тебе є отой сервіз…
Я ще дитиною пам’ятаю, що не можна було його брати.
– Не чіпай, бо розіб’єш, – казала мама.
– Я тільки побавлюся трішечки і поставлю назад,- просила я, показуючи на ляльок які мали пити чай на частуванні.
– Знаю тебе, розіб’єш і що тоді перед гостями поставити?
– Але ж ти ніколи перед гостями його не виставляєш…
– Сказала поклади – слухай, – стояла на своєму мама.
Мені вже сорок сім, але той сервіз так і не дочекався гостя.
Не скажу, що мама не пристарала нам з сестрою нічого, ні, ми мали простору хату, в якій не жили взимку, бо її неможливо було опалити, ми мали господарку, яка не давала нам бавитися з дітьми досхочу, ми гарно вчитися і добре вийти заміж аби мати й самим таку хату і такий сервіз.
Все як у всіх.
Коли ми були з сестрою малі, то вичитали казку про короля, який залишав королівство якісь дитині, а інша мала йти завойовувати своє королівство. А ми з сестрою сварилися на сервізі:
– Мама мені дасть його, бо я старша, – казала сестра.
– Ні, мені, бо я молодша!, – впиралася я.
Але, коли прийшлося до діла, то мамине майно стало не потрібне нікому.
Сестра моя вийшла заміж та оселилася за кордоном. Зараз довиплачує кредити і не планує вертатися в Україну й на день.
Я вийшла заміж наче й додому, але мій чоловік завжди мріяв жити в місті, тому ми з часом купили квартиру в райцентрі. Тоді я ще часто приїздила до мами на літо, допомагала їй з господаркою, мої діти бавилися з курчатками і котиками… Це були чудові часи, навіть, коли тобі сорок сім ти завжди маленька дитина поруч із мамою.
Проте, чоловік по роботі почав їздити у обласний центр, робота була дуже хороша і йому подобалася.
Я й незчулася, як ми вже жили в обласному центрі, а до села треба було їхати з двома пересадками по годині.
Я бачила, що мама вже не справляється, просила якось поберегти себе. Але ж де вмовиш:
– Я ж заради вас, що ви там на всьому купованому, а у мене ж домашнє, своє… Поки жива – вам допомагатиму.
І вона працювала, старала, складала та економила.
Я ж з нею навіть по-людськи не попрощалася. Як же мені тяжко від цього! Навколо були чужі люди, які просто сиділи цілу ніч і не давали мені хоч на прощання перед нею сказати те, що відчуваю. Сказати, що люблю сильно, що дуже шкодую, що ми були так далеко і зрідка приїжджали, просити пробачення за всі дрібні сварки, за мовчанку, за рідкі дзвінки…
А ті люди просто переказували плітки один одному… вони просто не дали моєму горю вийти за тими банальностями…
Ми знову переїжджаємо, вже в іншу область і все тут продаємо, щоб там купити великий будинок для нас всіх.
Я приїхала трохи прибрати та викинути мотлох, щось забрати з собою…
Зайшла в її улюблену кімнату, вона так пишалася і цими шторами, які від сонця вже обсипалися, і цими лакованими меблями, які я мала протирати поліролем, і цим сервізом, що відблискував від дзеркала і видавався дуже гарним. Але зараз те дзеркало потускніло від часу і вже не робить того магічного дійства.
Я взяла той сервіз… Що з ним робити? Він абсолютно не практичний, абсолютно… В мене на кухні просто займав би місце і все. Зараз, що не потрібне – те просто викидають.
Все відбилося і в тому дзеркалі, і тому нещасному сервізі… Я його точно з собою не візьму.
Може, нові власники його оцінять, я дуже сподіваюся, що вони матимуть схожі з моєю мамою смаки…
Отак. Крапка на людській пам’яті та житті. В те, що ти вкладав душу іншому не варте й ломаного гроша.
Фото Ярослава Романюка.
