fbpx

Не мама, брат набрав і розповів усе. Говорив і говорив, видно було, що й сам такого не очікував, проте відмовлятись не стане, як і ділитись тим, що отримав від батьків так несподівано

Не мама, брат набрав і розповів усе. Говорив і говорив, видно було, що й сам такого не очікував, проте відмовлятись не стане, як і ділитись тим, що отримав від батьків так несподівано.

Мої тато і мама все життя своє заробляли на свій будинок. Будову ми почали, ще як я мала була, збереглись фото, як я ще геть дрібна стою на пустирі, який згодом стане нашим дворищем.

Сказати, що росли ми в достатку і при батьках, то говорити щиру неправду, бо не бачили ми ні батьків, ні того на що ж вони власне заробляли нас залишаючи.

Носили ми речі із чужого плеча із братом, а батьки все вкладали у дім. Ми із дитинства жили мрією про те, яким же розкішним ситим і багатим буде наше життя у новому будинку.

Та я ще після закінчення школи мусила їхати із мамою в Польщу на роботу, бо триповерхова хата все потребувала і потребувала вкладень.

Вже лиш коли я заміж вийшла і мала другу дитину, то батьки нарешті видихнули – таки зробили: скінчились і будови, і ремонти, і переробляння, і покращення.

От тільки у тому домі залишились тато і мама самі, бо ми із братом жили далеко. Великий двір, город, ставочок власний і теплиці, виявились раптом гарними аксесуарами обійти які тату і мамі уже було не до снаги.

Звісно, ми приїздили і допомагали по мірі сил і часу, та от потрібно було там жити і трудитись, аби був толк. Мій чоловік завжди дивувався нащо отака хатина моїм батькам, особливо був незадоволений нашими візитами у моє село:

— Нащо десятиметрова теплиця,якщо коліна і спина турбують, а розсаду ніхто не купує? Поясни навіщо от тут ледь душу не спускати, аби потім ті помідори і огірки не знати куди діти і викидати? А дім? Вони ж у літній кухні живуть, лиш ото ми відчиняємо той музей і живемо у ньому два дні під час візитів. Нащо? Хіба не краще продати і жити у квартирі у місті? Або в маленькому будиночку? Я б так і зробив, бо це смішно і прикро, що твої батьки на це життя поклали.

Звісно, я була згодна з чоловіком і лиш головою кивала піддакуючи, бо мені було й самій шкода тата і мами. Поклавши усе життя на те, аби це вибудувати, вони не були щасливі у старості, бо не могли ні обійти, ні відпочити нормально. адже до всього потрібно було рук і сил.

Та розмова у нас відбулась коли ми були у батьків і я не могла й подумати, до чого оті слова чоловіка зрештою приведуть усіх нас. Дзвінок брата із новиною став для мене прикрою несподіванкою:

— Олю, тато і мама переписали свій дім на мене. Кажу тобі, що я й сам був здивований, тому ніяких образ. Не знаю, що там твій чоловік наговорив під час останнього візиту, та мама все чула і каже, що не віддасть і цеглини людині, яка не вміє цінувати батьківської праці і бути вдячній за те, що має.

Брат був явно щасливий таким поворотом. Він запевняв, що то був і для нього сюрприз, однак, одразу сказав, що ділитись не буде і вважає рішення батьків – законом для себе.

Я набрала маму. Та от вона не відповіла. Лиш написала, що нам немає про що говорити і я її глибоко образила тим, що не заперечила своєму чоловіку і не спинила його.

Мені і прикро, і гірко, і водночас, радісно. Я в той дім вклала багато сил, здоров’я і власних коштів, хто будувався. той мене зрозуміє. Таке радикальне рішення тата і мами мене глибоко вразило.

А з іншого боку все ж добре, що у домі брата я трудитись намарне не повинна і тепер обходити усе те буде він сам. Не на довго його вистачить, принаймні братова того довго не терпітиме.

Однак, на батьків усе одно маю жаль. Скажіть, хіба ж не правду мій чоловік сказав? Та й та розмова була між нами і тишком, чого то батьки так відреагували?

А ви б позбавили донку спадку після такого?

You cannot copy content of this page