Мені тридцять років, і два роки я прожив в цивільному шлюбі з дівчиною. На початку наших відносин було все дуже романтично і красиво. Після двох місяців зустрічей ми вирішили жити разом. Ми всі живемо в сучасному суспільстві, і ні для кого вже не новина, що люди можуть жити без штампу в паспорті. Чесно кажучи, я тоді про це зовсім не замислювався. Ми подобалися один одному і хотіли більше часу проводити разом, тому і почали жити разом.
Про весілля ніколи і не говорили. Все йшло своєю чергою, кожен працював, вихідні проводили разом. І все так мало тривати далі, і, напевно, було б весілля. Але не так давно я зрозумів, що більше не люблю свою співмешканку. Поки були почуття і інтерес, я не замислювався про те, що буде тоді, коли почуття розтануть. Я впевнений в такому віці як у мене, рідко хто замислюється про такі речі.
Ми добре ладнаємо, і жити нам разом комфортно. Але якось прісно, нудно. І коли я зрозумів, що більше не люблю її, вирішив поговорити і запропонувати розійтися. З розмовою я довго не наважувався, не знав, як моя дівчина відреагує, і не хотів її образити. Хоч почуття і пройшли, повага все-таки залишилося. Та й людина вона хороша, ніколи мене не ображала. Тому мені дуже не хотілося, щоб ми розлучилися і вона була чимось не задоволена.
Все в голові прокручував нашу розмову, уявляв її вираз обличчя, як буду пояснювати все. Загалом, на розмову я не міг зважитися близько двох місяців. І ось коли я нарешті дозрів, перед приходом з роботи я зателефонував своїй дівчині і сказав, що коли прийду додому, нам потрібно буде серйозно поговорити. Я розумів, що немає сенсу собі і їй морочити голову. Я не хотів жити з нелюбою людиною. У нас обох буде можливість жити нормально, зустріти свою другу половинку. Раптом вона теж не хоче мене образити і чекає, коли можна буде почати розмову. З такими думками я зайшов в квартиру.
З порога говорю: я тобі хочу дещо сказати. На що вона мені відповідає: я теж! Можна я перша? Я, звичайно, погоджуюся, і вона мене приголомшує новиною – вона при надії. Я навіть не можу сказати, що я відчував у той момент: і розчарування, і радість.
Загалом, що я хотів сказати, так і не сказав. Я подумав, що зараз не підходящий момент. Я, звичайно, радий, що я стану татом. Але уявляв собі це по-іншому. Моя дівчина так раділа і світилася, що якось не зручно мені стало їй казати, що воно мені якось і не цікаво.
А тепер дилема в мене: дівчину я не люблю і жити з нею не хочу. Але мої і її батьки дзвонять і вітають нас і вже планують весілля. Як же так мені викрутитись і не одружуватись, але так, щоб на мене ніхто не ображався потім.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
