Так, я ту помилку з заміжжям зробила сорок років тому, гарним був Павло от і думки не виникало, а як же ж з ним жити.
Мама мене попереджала, що він з такої легенької родини, але я була категорична:
– Хай мені буде за образами. Я буду працювати, якщо він не буде.
І накаркала…
Павло вдома, а я на чужині, бо ж треба комусь гроші заробляти, а у нас і діти малі і будову розчинили – як тому всьому раду дати? Чесно скажу, що мені хотілося аби чоловік все вирішив і сам заробив, але той був категоричний:
– Я нікуди не поїду, бо не знаю країни.
Прийшлося мені їхати, бо я ж знаю… Господи, чи вам казати, що я в копиці сіна ночувала, бо боялася, що мене відправлять назад в Україну? Чи казати, що я за місяць вивчила мову, а за три мене й від польки не можна було відрізнити?
Чи казати, що я економила на усьому аби привезти додому копійку. Які я сумки тягла додому, що мусила водіям доплачувати за багаж, лиш би взяли – від їжі до одягу…
Але я ще любила його. Ще він був у мене «за образами»…
Я отак довго їздила і ми вже й хату вибудували, відзначили моє сорокаріччя…
І тут гості почали хвалити, яка я у нього розумничка і пробивна.
– Галя твоя, Павле, яка молодець! І хату вибудувала і ти у неї, як у Бога за пазухою!
Павло скривився і каже:
– Та що вона там того заробляла? Та туди кожен без клепки поїде та заробить! А попробуй у нас тут копійку заробити? І на роботі працювати, щоб пенсія була і то все будуй? А діти на чиїй шиї? Чи вона знає, як до дітей підійти та попросити щось зробити? Ні, лиш приїде та командує, не можемо дочекатися, коли вона вже поїде на роботу…
Я йому все могла простити, от все, але таку зневагу до моєї праці? Так, наче я лопатою гроші гребу там і потім догори пупцем лежу…
Я подякувала Богові, що записала хату на сина і сказала чоловікові хай йде до своєї мами, раз мою працю не поважає.
Мені було чим себе зайняти – я працювала аби довести хату до ідеального стану – найкращі меблі, добовий паркет, найвищий паркан…
Десь ділися десять років і я була певна, що вже – радість і спокій запанує в моєму домі, але ж ні. Син задумав женитися і пішло купа грошей на весілля та подарунки.
Звичайно, що треба дітям зробити подарунок і купити їм квартиру, тому я знову поїхала на заробітки.
Була там довго, бо ж треба не просто квартиру, а ще ж і ремонт за останнім писком, а далі меблі.
Коли мене ощасливили, що онук буде, то й на машину прийшлося заробити для них, бо не будуть же вони малюка по автобусах тягати.
Вже шістдесят, а я й не жила! Я все чекала, коли заживу в своїй хаті, надивлюся в своє вікно, надихаюся своїми квітами в саду…
Останньою краплею отих заробітків стало те, що я впала на роботі, послизнулася і з усього маху в ванній розпростерлася. Думала, що вже не встану, бо ні дихнути, ні схлипнути… Все життя пронеслося перед очима – невже я отак в чужій ванній і богу душу віддам?
Очуняла та за сумки і додому. Досить з мене.
А там сюрприз – Павло газдує в моєму домі!
– Мамо, ми з Іринкою в місті, аза хатою треба ж приглянути. Тим більше, що то тато…
В мене аж дим з вух повалив… Тата шкода… Біднесенький… А матір?
Я вже не знаю, що й говорила, але Павлові речі летіли через вікна, а синові я сказала, що хай пригадає чи тато йому колись хоч щось цінне подарував.
– Тато правду каже, ти все лиш грошами міряєш, – грюкнув він дверима.
І де правда в тому світі? Все віддаєш, все чекаєш віддяки і от на тобі – їж.
Фото Ярослава Романюка.
