Якби в житті складалося все так, як мріяла в дівоцтві мама, Степан був би, мабуть, синьооким, кучерявим — дзеркальним відображенням маминого першого кохання. Та, певно, мав би якесь інше ім’я.
Мама ніколи не розповідала про свою любов, але нинішня весна… За все своє недовге життя юнак ще не бачив, щоб отак враз, мовби потужний святковий феєрверк, зазеленіло все навколо: майже в один день зацвіли вишня і яблуня, засвітив білі свічі каштан і м’яко розплющив очі бузок…
— Ма, поглянь на цю красу! — не втримався Степан, коли йшли, потомлені, з городу додому. Втома аж тиснула на плечі, чіплялася за ноги, повисала на руках, а душа… співала від краси травневого надвечір’я. От і зірвалося з хлоп’ячих вуст:
— Такої весни ще не бачив у наших краях!
— А я, сину, бачила, — після хвилини мовчання озвалася мати. — Коли була такою ж юною, як ти…
Жінка приставила сапку до стовбура напівзасохлої груші, сіла на лавку під нею, неквапно розв’язала хустину і випустила на волю важку косу. Кілька яблуневих пелюсток легенько опустилися на русяве пасмо та й принишкли там, і собі прислухаючись до замріяно-сумовитої мелодії спогадів.
— Тобі це може здатися вже дуже давнім, хоча двадцять літ для мене промайнули, мов один день. А я й досі живу тією весною — такою ж, як сьогодні…
Садки в усьому селі сповнилися цвітом в одну ніч. Я прокинулась і спершу подумала, що випав сніг — так біло було за вікном. А вибігла надвір — і наче в квітучу казку потрапила! Того дня я почувалася птахою в раю, де все милує зір, тішить серце, наповнює дивовижними ароматами єство… А після шкільного вечора мене вперше в житті запросив на прогулянку — хто б міг подумати — найкращий хлопець із старшого класу.
Вловивши слушну мить, тихенько запропонував:
— Наталко, може, прогуляємося? Така краса довкола, аж співати хочеться…
Ми довго-довго неспішно блукали вулицями села, майже не розмовляючи. За нас і про нас говорив цілий світ: і жаби на одрічку, і хрущі, й зорі, і легкий вітерець, і сад — усі вони оспівували весну, ніжність, нас двох — таких іще юних, бентежних, несміливих… Мені, здається, було чути, як б’ється серце Віктора, хоча ми йшли на відстані простягнутої руки. Перед нами стелилася освітлена травневими зорями сільська вуличка, а мені уявлялося, що до ніг нам на все життя лягла заквітчана весняним цвітом дорога щастя…
— Візьми, Наталко, це тобі!
Щаслива і замріяна, я й не помітила, як мій кавалер на кілька хвилин зник кудись у тінь, а тепер стояв переді мною з величезним букетом нарцисів. Ці квіти трубочками-осередками зазирнули тієї ночі мені в самісіньке денце серця й видобули звідти відповідь на невимовлене вголос Вікторове: «Кохаєш?». Кохала до безтями, хоча ми жодного разу навіть не поцiлувалися. Кохала, як ніколи більше і нікого полюбити вже не змогла. Не осуджуй мене, сину, а просто зрозумій: перша любов часто єдина і найсильніша. Настане час — сам це відчуєш.
— Чому ж ти не з ним, мамо? Чому ми лише вдвох?
— З ним, дитино, тепер інша, далеко звідси він живе зі своєю сім’єю. Ми були тоді дуже юними. Якби таке палке почуття народилось у серцях тих, кому хоча б під тридцять, — це була б любов, що народжується один раз на століття. Я зрозуміла це, вже будучи заміжньою й наpодивши тебе. Зрозуміла, на жаль, що твій батько ніколи не стане Віктором. Тому й відпустила його — хотіла бути чесною перед ним і собою. Пробач, якщо можеш…
Сутінки огорнули молодий сад, розхвильований маминою розповіддю. Антонівка нечутно обсипала пелюстками ще по-дівочому струнку постать, косу, ховала цвіт у складочках ситцевої хустини і м’яко погойдувала гіллям: подорослішала дівчинко, весна така оманлива, така швидкоплинна. Антонівка теж згадувала ту далеку весну…
Після виплеску одкровення Наталка довго не могла заснути: спогади пливли перед очима то напівпрозорим туманом, то яскравим спалахом, відроджуючи в серці призабуті відчуття… Не спав і Степан. Мама вперше була з ним такою відвертою, юнак ніби заглянув у її юність. Відчував: то весна піднесла її любов на таку височінь, сягнути якої свого часу не вистачило зрілості, а згодом не дозволили обставини. Навіть чоловіка свого — Степанового батька — мама відпустила, відчувши, що не покохає його так, як кохала вперше.
У п’ятницю юнак був у місті: як випускник проходив тестування. До відходу його автобуса ще залишався час, і хлопець попрямував до базарчика неподалік автовокзалу: мама просила купити яблук. Минаючи бабусю з пляшками молока, боковим зором помітив щось окате біля лотка з насінням. Повернув голову в той бік і застив: на нього «дивилися» трубчатими високими осереддями білі з кремовим відтінком нарциси! Юнак повишукував у кишенях усі гривні й дрібні монети, і за мить п’ять кущиків разом із цвітом і цибулинами-корінцями обережно сховались у його сумці.
Удома він потай од мами переніс квіти до прохолодного темного льоху, а недільного досвітка посадив їх біля криниці — якраз під вікном маминої спальні. Впоравшись із роботою, легенько постукав у шибку. Коли у вікні з’явилося мамине обличчя, відступив трохи вбік і жестом показав на квіти. Хлопець бачив, як здивування, задавнений біль і радість змінюються одне за одним у широко розплющених маминих очах, як щось шепочуть її вуста, як збирається у куточках карих очей зрадлива волога… Зайшов до кімнати, обійняв найріднішу людину за плечі, притулився до духмяної (чебрецем пахне!) коси:
— З Днем матері, рідненька!
Ранкове сонце квапилося вгору. Садок стріпував росу і білою віхолою вкривав землю. Нарциси окато дивувалися: жінка, на щоках якої виблискували дві сльозинки, все повторювала:
— Я така щаслива!
За матеріалами – Вербиченька.
Автор – Леся ГУДЗЬ.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
