– Любо, ти куди така красива, – запитала сусідка примруживши одне око.
– До Микити, приїжджає він сьогодні! – сяючи відповіла я.
– Не ходи туди, квіточко, приїхав він, та не один, з молодою дружиною …
– Ви щось плутаєте Ярославо Михайлівно, яка дружина, я про нареченого свого кажу вам.
– Ох Любо, Любо, всі вони такі, мій теж втік, сина одна піднімала, – махнула рукою жінка і пішла в будинок, закривши за собою хвіртку …
Не повіривши сусідці я попрямувала до дому свого нареченого, йшла, відчувала як всі озираються вслід та перешіптуються. Серце тьохнуло – невже правда!
А далі пам’ятаю як уві сні: стежка, по якій стільки разів піднімалася до дому Микити, ось і голос тітки Каті, чоловічий сміх, веранда, на якій ми любили пити чай, а за столом сидить, в колі таких рідних за п’ять років, людей – інша.
Кинулася я чимдуж бігти назад манівцями, щоб ніхто не бачив, не сміявся мені вслід, що не перешіптувався.
***
З Дмитром ми дружили зі школи, наші сім’ї добре знали один одного, і провівши коханого в армію, я налаштувалася на те, що після його приїзду додому ми відсвяткуємо весілля. Мама потихеньку почала готувати посаг, а я писала щодня довгі листи і бігала відносити їх на пошту.
Чим ближче до закінчення служби, тим рідше Микита мені писав. А останні місяці і зовсім була повна тиша.
– Та загубилися листи напевно, Любочко, – говорила з посмішкою Катерина Ігорівна – ну, вище ніс, ходімо чай пити…
***
Тітка Катя прибігла до нас на наступний ранок, обняла мене, і заплакала.
– Сирота вона, Любцю, та ще при надії, не зміг він її залишити, і тобі побоявся написати.
– Не плачте, ви тут не винні, поїду я, в місто, до брата, не можу тут більше, важко мені…
У відповідь Катерина Ігорівна притиснула мене до себе і прошепотіла:
– Якщо щось потрібно буде, Любцю, ти не соромся, ми ж як рідні.
Я, подякувала жінці і того ж вечора почала збиратися, в місті у мене жив старший брат з дружиною, у нього і вирішила зупинитися спочатку.
***
Ігор з Іриною прийняли мене добре, брат поговорив на заводі, де працював, за мене, і вже через тиждень я вийшла на стажування. Робота мені подобалася, а найголовніше займаючись справою, я забувалася, і час пролітав швидше, а на серці ставало з кожним днем легше.
Незабаром до мене почав підбивати клинки мій начальник Валентин Іванович. Про нього я знала тільки те, що він розлучений і у нього є маленька дочка. Спочатку відштовхувала його, а потім прийняла запрошення повечеряти разом. Так і почалася наша історія. Валентин залицявся дуже красиво, він був галантний, ввічливий, тактовний.
Через кілька місяців чоловік зробив мені пропозицію.
Свататися поїхали в село, і залишилися там на кілька днів.
– Доню, чула новину? – того ж вечора тихо сказала мама.
– Ні, я ж і не бачила нікого ще окрім вас, – посміхнулася я.
– Микити дружина сина йому подарувала, а через кілька днів за нею і слід прохолов… Покинула і чоловіка і сина…
– Мамо, це не наша справа, у мене інше життя, не згадуй будь ласка мені більше про нього …
Говорила я одне, а серце раптом защеміло, захотілося побігти знайомою стежкою, як в старі добрі часи. Але поруч сидів інший, вибір свій я зробила і міняти нічого не планувала…
Весілля відсвяткували пишне, веселе, Валентин орендував дорогий ресторан на вечір, купив мені найкрасивішу весільну сукню, яку тільки можна було знайти в нашому місті.
Я переїхала в його квартиру, почалася наше сімейне життя. Незабаром у нас появилася донька, і вона була настільки схожа на мене, що чоловік запропонував назвати її так само Любою.
Після появи дочки Валентина ніби підмінили, почав випивати, ми часто сперечалися, не так я собі уявляла сімейне життя, не думала, що все може змінитися в одну мить. А потім зателефонувала незнайома жінка, і повідомила, що у мого чоловіка є інша.
Зібравши речі, я забрала дочку і пішла …
***
Минуло багато років, моя дочка виросла, не буду розповідати про всі випробування, через які мені довелося пройти, для того, щоб у моєї дочки був дах над головою, і все необхідне. Я працювала на кількох роботах, орендувала десять років кути, поки не купила своє житло. І навіть тоді мені не хотілося повертатися в село, я хотіла, щоб всі думали, що у нас все добре.
Коли Любі виповнилося вісімнадцять вона повідомила, що познайомилася з хорошим хлопцем і хоче нас познайомити.
– Мам, він виріс в селі, там, де живуть наші Бабуся з дідусем.
– Так? Який збіг. А як його звати?
– Діма, він чудовий, ось побачиш.
А напередодні нашого знайомства дочка радісно повідомила, що хлопець буде не один, а з батьком.
– Що ж, значить у хлопця серйозні наміри, доню. Мені вже цікаво, що ж за наречений такий, ти його так хвалиш завжди, – посміхнулася я.
Чомусь в той день я не знаходила собі місця, кілька разів ставала за прибирання вже і без того, сяючої квартири, з Любою ми накрили стіл і сіли чекати гостей.
Через півгодини у двері подзвонили, на порозі стояв високий симпатичний молодий чоловік.
– Дмитро, дуже приємно, – представився він.
А слідом за ним увійшов він, ні, я не помилилася, це був Микита, трохи постарілий, але все ще той, все ще коханий Микита…
– Ти? – тільки й вимовила я.
– Привіт, Любцю, скільки років минуло, а ти зовсім не змінилася …
Відтоді ми не розлучаємося, напевно краще пізно, ніж ніколи. Наші діти одружилися, давно живуть окремо, у них вже з’явилися свої діти. А я нарешті зрозуміла, що таке справжнє жіноче щастя, те, до якого я йшла все життя і лише завдяки нашим дітям, знайшла його знову.
За матеріалами – Aрка.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
