fbpx
Історії з життя
Не пригасила почуттів Дарининих і Дмитрова “неволя” – був тоді вже одружений. У розпалі стосунків, він обіцяв їй, що покине сім’ю. Але з розлученням зволікав, не наважуючись завдати глибокого сердечного болю дружині, яку зовсім не розлюбив і кидати боявся

Дмитро вийшов із магазину з коробкою цукерок і пляшкою ігристого – традиційний гостинець, із яким збираються зустрічати Новий рік у гостях. Дмитра запросив Іван Іванович, трохи старший за віком колега по фірмі, але щирий приятель. Компанія збиралася в Івана Івановича вдома дуже тісна: господар, його дружина Віра Тарасівна, Дмитро та ще одна молодичка – заради того, щоб Дмитро побачився із нею, власне, і влаштували ці новорічні сходини. Ініціатива була в руках Віри Тарасівни, яка переймалася долею чоловікового товариша: хіба те холостяцьке бурлакування до чогось доброго приведе?

Дмитро після розлучення п’ять років жив сам-один, а парубоча воля та чоловіча самостійність уже давно втратили смак. І все ж, збираючись на гостину, трохи хвилювався: хтозна, чим те новорічне сватання може скінчитися – й аби вдруге не опектися з вибором.

…На порозі магазину повз Дмитра промайнула вродлива жінка в білій шубці та білій шапочці. Та все ж не білий, мов у Снігуроньки, одяг привернув погляд Дмитра, а щось знайоме в обличчі та очах, що на мить зустрілися з його очима. “Невже Дарина?!” – несподівана здогадка розлила в Дмитра під серцем терпке літепло. Він озирнувсь, але Снігуронька-Дарина вже зникла за дверима магазину.

***

П’ятнадцять років тому викладач суспільних наук місцевого медучилища закохався у свою ученицю. Відповіла взаємністю йому і юна студенточка. Спалахнув вогонь їхніх почуттів на парах, погляди, якими крадькома стежили одне за одним, видавали обох. Зрозуміло, почуття незабаром звело закоханих, після чого Дмитро й Дарина по-справжньому покохали. Не пригасила почуттів Дарининих і Дмитрова “неволя” – був тоді вже одружений. У розпалі стосунків, він обіцяв їй, що покине сім’ю. Але з розлученням зволікав, не наважуючись завдати глибокого сердечного болю дружині, яку зовсім не розлюбив і кидати боявся…

Доки Дмитро вагався, неспроможний поставити остаточну крапку у своєму виборі, Дарина закінчила училище й поїхала за направленням у сусіднє місто. Півроку Дмитро правдами й неправдами виривався раз чи двічі на місяць і їздив до неї. Доки Дарина не випалила:

– Більше не приїжджай – я виходжу заміж!

Сказала це після останньої зустрічі. В очах дівчини, проте, не було прикрості чи осуду, але й щастя чи радості також не побачив тоді…

***

“Снігуронька” розплатилася за покупки й пішла до виходу, де її і перестрів Дмитро.

– Здрастуй, Дарино! – хотів привітатися якомога нейтральніше, та не зміг: голос затримався у пересохлому горлі.

– Здрастуй, Дмитре, – усміхнулась, трохи зашарівшись. – А я думала, ти мене не впізнав…

Вони вийшли з магазину й пішли безсніжним тротуаром. Дарина мешкала неподалік, і Дмитро вирішив її провести додому. По дорозі говорили мало, обмежившись кількома фразами про неймовірний випадок, що звів їх напередодні Нового року. Дмитрові хотілося багато про що з нею поговорити, але слова губилися в холодному чорному зимовому небі. Очевидно, щось подібне коїлось і в душі Дарини.

– Отут я і живу, – вона зупинилася біля під’їзду багатоповерхового будинку. – Запрошую на каву, якщо маєш трішки часу.

– А твій чоловік?

– Я вже давно живу сама!

***

Дмитро плентався до помешкання свого приятеля в обіймах холодного зимового вечора, а свідомість – у теплій затишній кімнаті, поруч з Дариною. Три години, що провів там, промайнули, наче мить. “А може, й не було ні Дарини, ні нашої зустрічі, ні зворушливого блюзу, що супроводжував розмову, елегійно линучи з магнітофона?! – з острахом подумав. – І все це – плід моєї уяви, збурених жінкою, схожою на неї?” Та ні, полегшено зітхнув і усміхнувся сам до себе, все було насправді: і її очі, у яких вона намагалася сховати збентеженість та радість, і її голос, що ні краплі не змінився в безмірі часу, і ностальгійна музика, і лагідна долонька, яку стиснув, прощаючись…

Вона розповіла йому про свій нещасливий шлюб, у якому прожила десять років, про нелюбого чоловіка, про доньку, яка покинула цей світ шість років тому (хоч як це дивно звучить, але її відхід розв’язав руки Дарині: крихітка дуже любила свого батька, тож заради неї Дарина і терпіла нелюба). Розлучившись, розміняли трикімнатну квартиру на дві однокімнатні й роз’їхалися подалі один від одного. Але й після розлучення він не залишив її у спокої: приїжджав, як правило, напідпитку, влаштовував cкандали. Дарина продала квартиру, звільнилася з роботи й поїхала в село, до батьків. Три роки працювала в тамтешньому медпункті, а потім перебралася сюди, до міста, влаштувавшись у санепідемстанції на тимчасову посаду, а оце вже півроку, як працює в поліклініці…

Дмитрові так легко й святково на душі, ніби й не було розлуки, і вже не хотілося нікуди йти – почуття домашнього затишку опустилося млосною вагою на ноги, сплутало їх, прикувало до підлоги. Утім, він і забув про ту новорічну зустріч, де його мали засватати, і навряд чи згадав би, якби Дарина сама не спохватилася:

– А я ж нині запрошена на Новий рік! І там давно, мабуть, мене чекають!

– І я також запрошений, – зітхнув Дмитро, зводячись. – Що ж, пора йти.

***

“Навіщо я пішов? – картав себе Дмитро, підходячи до квартири Івана Івановича. – Але ж вона не запропонувала залишитися… Якби ж сказала!” Двері відчинила Віра Тарасівна:

– О, нарешті!

– А де Іван? – зайшовши до помешкання, Дмитро не побачив господаря.

– Тільки що пішов на зупинку зустріти гостю – подзвонила, що вже виїхала.

“Ліпше б вона не приїхала”, – сказав подумки Дмитро. На серце йому наповзала велика нудьга – ніби не на свято прийшов, а на партійні збори. І якби не Дарина, яку малювала уява, було б зовсім кепсько.

З передпокою долинув скрип дверей і тихий гомін, із якого вихлюпнулися запаморочливо знайомі відтінки. Дмитро здригнувся, а його нерви натягнулися в напрузі, як тятива лука: “Не може бути!”

Читайте також: Хочу звернутися до своїх сватів, яких, на жаль, ніколи не бачила. Вони проживають в одному із сіл Вінниччини і навіть не підозрюють, що у них підростає внучка Софійка.

– А ось і наша гостя! – прочинила двері до вітальні Віра Тарасівна. – Знайомтеся!

Поруч з господинею стояла вражена ще більше Дмитра… Дарина. Його Дарина.

Автор – Ігор СЛАВИЧ.

За матеріалами – Українське Слово.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news суворо заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Intermarium.news.

Фото – ілюстративне(pixabay.com).

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook