Наступного тижня я випадково зустріла того Романа біля супермаркету в центрі. Він стояв біля каси і перераховував дрібні купюри, викладаючи назад на полицю пачку кави, бо не вистачало грошей. Одягнений він був охайно, але видно було, що живе від зарплати до зарплати.

Життя ніколи не бавило мене подарунками, а найменше – вродою. Мати була першою красунею на все село, за нею парубки юрбами ходили, а на мене наче хтось заговорив. Мати часто плакала наді мною, примовляючи, що заміж мене ніхто не візьме, бо доля обділила красою. Вона казала: «Доню, не перебирай, підеш за першого-ліпшого, аби тільки не сама». Я й послухала. Так і зв’язала собі долю з чоловіком, який виявився звичайним любителем веселих компаній, тішилася лише тим, що ростила свою єдину доньку.

Коли моя дівчинка підросла, я з побачила, що вона повторює мій шлях. На неї теж ніхто не звертав уваги, хлопці оминали стороною, а вона вечорами плакала в подушку, переконана, що ніхто й ніколи не погляне на неї з ніжністю. Я не хотіла для неї такого ж життя, як було у мене.

Коли Вікторії виповнилося вісімнадцять, я почала помічати в ній ту саму невпевненість, яка була у мене. Вона ходила в розтягнутих светрах, ховала погляд, коли до неї хтось звертався, і зовсім не цікавилася хлопцями. Якось увечері я зайшла до її кімнати без стуку і побачила, що вона сидить біля столу і тихо плаче.

– Віко, що сталося? Хтось образив? – присіла я поруч на край ліжка.

– Ніхто не ображав, мамо, – витерла вона щоки рукавом. – Сьогодні в коледжі дівчата обговорювали, хто з ким піде на вихідних у місто. А мене навіть ніхто не покликав. Стою біля вікна, наче порожнє місце. Я ж бачу, яка я в дзеркалі. Ніхто на мене ніколи не подивиться.

У мене тоді все всередині стиснулося. Я зрозуміла, що історія повторюється один в один. Моя єдина дитина готується повторити мій шлях: чекати на випадкового чоловіка, терпіти і думати, що кращого вона не варта.

Того ж місяця я зібрала валізу і поїхала за кордон на заробітки. Чоловікові сказала, що треба відкласти гроші на ремонт даху і навчання доньки. Насправді ж я поставила собі за мету дати Вікторії те, чого не мала сама – можливість виглядати так, щоб люди бачили в ній красиву, доглянуту дівчину.

Три роки я працювала на пакуванні товарів по дванадцять годин на зміну. Економила на всьому, жила в тісній кімнаті з трьома жінками, не купувала собі нових речей, а кожну вільну суму переказувала додому. Я просила сестру в місті, щоб вона водила Вікторію по хороших магазинах, підбирала їй сучасний одяг, записала до майстрів, які вміють доглядати за шкірою та волоссям.

– Мамо, навіщо стільки витрат? – дзвонила мені донька після чергового походу в салон. – Мені навіть незручно перед людьми в такому дорогому пальті ходити.

– Носи і звикай, доню, – відповідала я, притискаючи телефон до вуха в перерві між змінами. – Ти молода, ти маєш почуватися впевнено. Я для того тут й працюю.

Коли я повернулася додому наприкінці весни, то ледве впізнала власну дитину. На вокзалі мене зустрічала висока, струнка дівчина зі стильною зачіскою, у світлому костюмі, який ідеально сидів на фігурі. Навіть перехожі на пероні затримували на ній погляд. Я дивилася на Вікторію і раділа, бо думала, що мій план спрацював.

Далі вона влаштувалася на хорошу роботу в місцеву агрофірму, працювала у відділі документів. Колектив там був молодий, перспективи чудові. Але вже за місяць я помітила, що попри нову зовнішність, всередині донька залишилася такою ж, як і раніше. Вона так само боялася сказати зайве слово, постійно вибачалася за дрібниці і намагалася всім догодити.

Одного вечора вона прийшла з роботи сама не своя.

– Щось на роботі? – обережно запитала я.

– Та ні, з роботою все добре, – тихо відповіла вона. – Просто у нас у сусідньому кабінеті працює логіст, Роман. Такий високий, вихований, завжди двері притримає, комплімент скаже. Сьогодні допоміг мені коробки з архівом перенести. Мені здається, я йому подобаюся.

Я придивилася до доньки уважніше. Щоки її злегка порожевіли, голос став м’якшим. Вона дивилася на мене з такою надією, ніби чекала дозволу на власне щастя.

– Ну то й добре, – усміхнулася я. – Якщо хлопець хороший, то чого б не поспілкуватися ближче?

– Та де там, мамо, – відразу згасла Вікторія і опустила плечі. – Хто я, а хто він. У нього стільки знайомих дівчат, усі яскраві, сміливі. А я навіть розмову підтримати не вмію. Він просто з ввічливості допоміг, а я вже собі надумала дурниць.

Мене накрила хвиля розпачу. Я витратила стільки сил, змінила її ззовні, але її душу її змінити не змогла!

Я попросила доньку показати мені того Романа і вона показала його на фото. Хлопець справді був дуже вродливим.

Наступного тижня я випадково зустріла того Романа біля супермаркету в центрі. Він стояв біля каси і перераховував дрібні купюри, викладаючи назад на полицю пачку кави, бо не вистачало грошей. Одягнений він був охайно, але видно було, що живе від зарплати до зарплати.

Коли ми вийшли на вулицю, я наважилася його зачепити. Ми розговорилися про роботу, про погоду, і я побачила, що хлопець він простий, без гонору, але зараз переживає скрутний період.

І тоді в моїй голові визріла думка, яку я зараз сама собі не можу пробачити. Я вирішила, що якщо Вікторія не вірить у себе, їй треба допомогти відчути, що вона варта уваги.

Я запропонувала йому зайти в кав’ярню через дорогу. Сіли за дальній столик біля стіни, замовили по чаю. Я довго підбирала слова, крутила в руках серветку, а потім виклала все прямо.

– Романе, я бачу, що ви хлопець порядний. І бачу, що моя Віка на вас задивляється, але дуже соромиться. Вона дівчина скромна, їй не вистачає впевненості. Я хочу попросити вас приділити їй трохи уваги. Запросіть її в ресторан, купіть квіти, проведіть додому після роботи.

Він здивовано подивився на мене і злегка насупився:

– Пані Надіє, вибачте, але у мене зараз зовсім інша ситуація. Та й фінанси не дозволяють по ресторанах ходити.

– Я всі витрати візьму на себе, – швидко перебила я його, дістаючи з сумки конверт. – І за ваш час теж віддячу. Вам зараз гроші точно не завадять, а для моєї доньки це буде дуже важливо. Просто нехай вона відчує, що може бути цікавою чоловікові.

Роман довго мовчав, дивився на конверт, потім на мене. Було видно, що йому незручно, але скрута взяла гору. Він кивнув, забрав гроші і пообіцяв, що все зробить делікатно.

З того дня життя Вікторії змінилося. Вже через два дні вона принесла додому великий букет троянд. Очі її світилися так, як я ніколи раніше не бачила. Вона ставила квіти у вазу, поправляла кожну пелюстку і розповідала, як Роман запросив її на вечерю в суботу.

– Уявляєш, мамо, він сказав, що давно хотів підійти, але боявся, що я відмовлю, – говорила вона захоплено. – Невже я справді можу комусь так сподобатися?

Я кивала, підтакувала, раділа її усмішці, а ввечері тихенько переказувала Романові на картку гроші на наступний тиждень. Так тривало вже другий місяць. Вони ходили в кіно, вечеряли в затишних закладах, він дарував їй дрібні подарунки, які я сама ж і оплачувала.

Але замість полегшення я з кожним днем відчуваю дедалі більшу тривогу. Вчора ми сиділи на кухні, Вікторія приміряла нову сукню, яку купила перед черговою зустріччю з Романом, і раптом сказала:

– Мамо, я так боюся, що зроблю щось не так і він розчарується. Я стараюся у всьому йому погоджуватися, ніколи не сперечаюся, навіть коли втомлена, все одно йду на зустріч, аби тільки він не подумав, що я невдячна. Бо якщо він піде, я вже нікого не знайду.

Я дивилася на свою красиву, доглянуту доньку і розуміла, що всі мої старання пішли марно. Зовнішність змінилася, гардероб оновився, але всередині залишилася та сама дівчинка, яка готова розчинитися в чоловікові, аби тільки не залишитися самій. Як мені виправити її невпевненість я досі не знаю.

You cannot copy content of this page