Я стояла біля вікна і дивилася у двір, де на лавці бавилися онуки. Старший якраз намагався збудувати з піску замок, а менша тримала у руках синю лопатку і сміялася до сонечка. У мене на душі було так само тепло і ясно. Яка ж це благодать любити і знати, що люблять тебе просто так. Я вирішила спекти млинці малим бешкетникам і ввесь час усміхалася, поглядаючи на них через вікно.
У такі хвилини особливо чітко розумієш, що все, через що довелося пройти вартують кожної хвилини, яка є зараз.
Коли я була молодою, то дуже сильно попеклася в коханні.
Тоді здавалося, що життя закінчилося раз і назавжди. Ми зустрічалися кілька років, і я була впевнена в кожному його слові, у кожному погляді. Мені здавалося, що ми розуміємо одне одного з півслова, що наші плани на майбутнє спільні й неподільні. Я пам’ятаю той вечір до найменших дрібниць. Він прийшов до мого дому, довго збирався з думками, а потім просто сказав, що в його житті з’явилася інша жінка і що в них буде дитина.
Слова застрягли десь у горлі. Я не могла вимовити нічого у відповідь, просто дивилася на нього й не вірила власним вухам.
Поки Іван на всю готувався до весілля, я чула як за моєю спиною удавано співчутливо зітхають. Я не могла цього витримати і мама наполягла аби я поїхала в місто працювати.
– Доню, чим далі, тим краще. Все забудеться, повір мені.
Я зібрала свої речі, домовилася з подругою винаймати квартиру і назавжди покинула село, так мені тоді здавалося.
У місті було непросто. Я намагалася триматися, хоча ночами часто плакала в подушку, намагаючись заглушити почуття. А через кілька тижнів раптом відчула ранкове недомагання. Страх спочатку перемішався з розгубленістю, але згодом переріс у неймовірну рішучість – я маю пройти через все це, я маю вивчити якийсь урок, який саме ще не розуміла, але знала, що за все треба платити. Звичайно, що мама і тато були ошелешені, але допомагали мені з донечкою.
Донька росла спокійною, розумною і дуже схожою на мене. Ми жили вдвох у невеликій орендованій квартирі, багато працювали, ввечері разом готували вечерю і ділилися новинами дня. Я робила все можливе, щоб дитина ні в чому не потребуювала, хоча іноді втомлювалася так, що ледве доходила до ліжка.
Спочатку у мене й часу не було на якісь знайомства та романтичні відносини, але, коли донька пішла до школи і стала більш самостійною, то я роззирнулася навколо. І побачила, що люди ходять парами і мені так захотілося бути з кимось поруч.
Коли я зустріла Дмитра, то дякувала небу за такий щедрий подарунок, наче хороша оцінка за урок – спокійний, розважливий, і з хорошою зарплатою.
Ми почали зустрічатися, я готувала для нього смачні обіди, намагалася догодити в усьому, створювала затишок, вірила, що ми зможемо побудувати міцну сім’ю. Я намагалася зблизити Дмитра з Ілонкою, просила купити їй якусь іграшку чи допомогти з уроками. Дмитро робив це дуже неохоче, а одного вечора, смачно поївши та посмакувавши десертом, він мені прямо заявив:
– Я чужих дітей годувати не збираюся. Мені клопоти не потрібні.
Від цих слів у мене в очах різко потемніло, а в грудях ніби обірвалася струна. Я мовчки встала з-за столу, підійшла до вікна і більше не вимовила жодного слова. Того ж вечора він зібрав свої речі й пішов. Більше заміж я ніколи не виходила. Вирішила для себе раз і назавжди, що ми впораємося вдвох, без чиїхось умов та ультиматумів.
Донька виросла, здобула освіту, знайшла чудового хлопця, який носить її на руках і щиро любить наших онуків. Тепер її родина – це моє найбільше щастя і спокій.
А що стосується Дмитра, то я бачила його недавно. Він з такою улесливою посмішкою підійшов до мене, наче ми вчора бачилися, а не тридцять років тому.
– Чудово виглядаєш, Лесю, як життя? Заміж вийшла?
– Ні, не вийшла, – спокійно відказала я.
– От бачиш, а ти мені дорікала, що я доважок годувати не хочу, думала кращого знайдеш. То я ще вільний.
Я глянула на його неохайний вигляд, на черевце, на обвислі щоки і подякувала в думках небу, що тоді зробила правильний вибір. Кожен будує своє щастя сам і яке воно виходить на схилі літ – то таким воно й задумувалося. Моє в родині при онуках, а його в самоті при компаніях. Кожен сам вибирає, хіба не так?