Я стояла в коридорі перед дзеркалом і тримала в руках пачку платіжок за комунальні послуги, які щойно дістала з поштової скриньки. Цифри на папері розпливалися, бо в очах стояли сльози від образи, яку я вже не могла стримувати.
У кухні голосно сміялася Зоряна, перекладаючи каструлі в шафці, наче прожила в цій хаті все своє життя. Батько сидів біля столу і схвально підтакував кожному її слову. Я дивилася на своє відображення і не впізнавала себе. Мені сорок чотири роки, а я стою в своєму домі, в якому виросла в люблячій родині і боюся зайвий раз сказати щось не те.
– Мирославо, ти чого там застрягла в коридорі? – гукнула з кухні Зоряна високим, надто солодким голосом. – Іди сюди, треба вирішити, куди подіти старі речі з шафи.
Я повільно пройшла на кухню і поклала квитанції на край столу.
– Це мамині речі, Зоряно, – сказала я спокійно, хоча всередині все тремтіло від злості.
– Та навіщо той мотлох тримати, – махнула рукою Зоряна і глянула на батька. – Богдане, скажи їй, що треба звільняти місце для нового одягу. Я завтра привезу всі свої речі, куди мені їх складати?
Батько подивився на мене поверх окулярів, насупив брови і важко зітхнув.
– Слухай, що тобі кажуть, Мирославо, – пробурмотів він. – Зоряна тепер тут господиня.
Я стиснула кулаки в кишенях кофти, щоб й далі мовчати. Мене до глибини душі діймала ця несправедливість, від якої не хотілося ні їсти, ні розмовляти.
Я згадала, як десять років тому все було зовсім інакше. Тоді я жила в обласному центрі, орендувала затишну однокімнатну квартиру неподалік парку і працювала бухгалтером у великій будівельній фірмі. У мене була стабільна зарплата, повага колег і чоловік, якого я любила понад усе на світі.
Ми з Романом зустрічалися три роки, а потім він зробив мені пропозицію. Я досі пам’ятаю ту радість, коли ми вибирали обручки, планували список гостей і мріяли, як за рік назбираємо на перший внесок за власне житло. У моїй голові тоді не було жодної тривоги, я точно знала, що попереду на мене чекає довге, щасливе життя поруч із надійною людиною.
Але все обірвалося в одну мить, коли зателефонував батько і тремтячим голосом сказав, що мама дуже погано почувається. Я приїхала першим же автобусом і зрозуміла, що ситуація критична. Весілля довелося перенести, бо про яке свято могла йти мова, коли найрідніша людина не встає з ліжка. Роман спочатку приїжджав на вихідні, допомагав із продуктами, возив нас у місто у справах. Проте час минав, мамі краще не ставало, а я буквально жила між двома містами, розриваючись між роботою і домом.
За кілька місяців мами не стало. Я думала, що після похорону ми з батьком потроху оговтаємося, але сталося найгірше. На дев’ятий день батько просто зліг. Він не міг піднятися на ноги, не міг сам утримати ложку в руці, постійно дивився в стелю і мовчав.
– Мирославо, так більше не може тривати, – сказав мені Роман. – Ти постійно втомлена, ми майже не бачимося, наші плани стоять на місці. Я хочу сім’ю, хочу, щоб у нас була дитина, а ти вся там, у батьківській хаті.
– Романе, я не можу його залишити, – відповіла я тоді, відчуваючи, як усередині все обривається від страху втратити його. – Ти ж бачиш, батько сам не дасть ради.
– Найміть людину, яка буде доглядати вдень, а ти повертайся до мене, – наполягав він. – Я готовий оплачувати половину витрат, тільки повернися до нормального життя.
– Ні, тато не прийме чужу людину в хаті, – відказала я.
Тоді ми вперше серйозно посварилися.
Я взяла відпустку за свій рахунок на місяць, потім ще на два тижні, а згодом зрозуміла, що повернутися в місто вже не зможу. Коли я лише заїкнулася про те, щоб знайти жінку з села, яка б приходила хоча б на кілька годин на день, батько почав плакати як мала дитина. Він хапав мене за руки, благав не кидати його напризволяще, казав, що не переживе, якщо в хаті ходитиме чужа людина.
Я звільнилася з роботи, здала ключі від орендованої квартири і перевезла всі свої речі сюди. Роман приїхав у день мого переїзду, стояв біля воріт і довго дивився, як я заношу картонні коробки в сіни.
– Ти робиш величезну помилку, Мирославо, – тихо сказав він тоді. – Якщо ти зараз зачиниш за собою ці двері, я більше не повернуся.
– Я не можу інакше, Романе, це мій батько, – відповіла я, ковтаючи сльози. – Пробач мене, будь ласка, але я не можу вчинити інакше.
Він мовчки розвернувся, сів у машину і поїхав. У той момент мені здалося, що з мене вийняли душу. Я стояла посеред двору і розуміла, що сама перекреслила своє майбутнє, але тоді я ще вірила, що роблю єдино правильний вчинок.
Минуло десять років. Вони пролетіли як один довгий, одноманітний день. Я прокидалася о шостій ранку, готувала батькові дієтичну їжу, допомагала йому вмиватися, перестеляла постіль, прала речі, і поралася на городі, щоб мати свіжі овочі. У мене не було вихідних, не було відпустки, не було грошей навіть на нову куртку, бо ми жили на батькову пенсію і мої мізерні виплати по догляду. Я забула, коли востаннє розмовляла з подругами, бо всі роз’їхалися, обзавелися сім’ями, а мені не було про що з ними говорити. Моє життя звелося до обслуговування однієї людини, яка повністю залежала від мене.
А два роки тому батько почав потроху вставати. Спочатку тримався за стілець, потім вийшов із палицею на ґанок, а згодом уже впевнено ходив по подвір’ю. Я раділа кожному його кроку, пишалася тим, що змогла виходити його, що не здалася. Мені виповнилося сорок два, і я наївно думала, що тепер нарешті зможу трохи видихнути, може, знайду якусь роботу в райцентрі, почну відкладати копійку для себе.
Але якось батько зібрався на ювілей до свого давнього приятеля Василя. Він дістав зі шафи святковий костюм, який висів там десять років, попросив мене попрасувати сорочку і пішов. Повернувся він пізно ввечері, коли я вже лягала спати. У сінях почулися голоси, і я вийшла в коридор. Поруч із батьком стояла висока чорнява жінка в яскравому платті.
– Знайомся, Мирославо, це Зоряна, – бадьоро сказав батько, розстібаючи ґудзики на піджаку. – Ми сьогодні познайомилися у Василя на святі. Тепер вона буде жити з нами.
Я стояла в нічній сорочці і накинутому на плечі халаті, дивлячись то на батька, то на незнайомку, і не могла вимовити жодного слова.
– Добрий вечір, – усміхнулася жінка, уважно оглядаючи мене з ніг до голови. – Богдан так багато про тебе розповідав, казав, що ти тут за старшу була, поки він хворів. Але тепер можеш відпочити, я сама за всім подивлюся.
– Тату, що відбувається? – запитала я наступного ранку, коли Зоряна вийшла на подвір’я. – Ти бачиш цю людину вперше в житті і одразу ведеш у хату?
– Не вчи мене жити, Мирославо, – відрізав батько, навіть не підвівши голови від тарілки. – Я десять років пролежав, мені набридла ця тиша і вічні розмови про мої болячки. Зоряна весела, жвава, вона мене до життя повертає. А ти ходиш вічно похмура.
Мене наче водою облили. Усі ці роки безсонних ночей, важкої фізичної праці, відмови від власної сім’ї та кар’єри знецінилися одним реченням. Мені хотілося кричати, нагадати йому, як він плакав і просив не наймати доглядальницю, як я підіймала його на руках, коли він не міг поворухнутися. Але я промовчала, бо в горлі стояв важкий клубок, який не давав дихати.
За цей місяць Зоряна повністю прибрала все до своїх рук. Вона моя ровесниця, їй теж сорок чотири, але виглядає вона доглянутою, впевненою в собі жінкою, яка точно знає, чого хоче. Вона постійно крутиться біля батька, щебече, перебирає йому волосся, готує жирну смажену їжу, яку я йому раніше суворо забороняла, і постійно нашіптує щось на вухо. Мене вона тримає на відстані, розмовляє зверхньо, робить зауваження щодо прибирання і постійно натякає, що дорослі діти повинні жити окремо.
Учора ввечері я проходила повз їхню спальню і почула уривок розмови. Двері були трохи прочинені, і голос Зоряни лунав цілком чітко.
– Богдане, ти ж розумієш, що мені потрібна якась гарантія, – говорила вона лагідним, вкрадливим тоном. – Я покинула свою кімнату в гуртожитку, переїхала до тебе, доглядаю за тобою, готую. А якщо завтра щось трапиться, то твоя донька мене з речами на поріг виставить? Вона ж на мене дивиться так, наче я у неї останній шматок хліба забрала.
– Не переживай, люба, ніхто тебе не виставить, – відповів батько. – Я на наступному тижні поїду в місто до нотаріуса, оформимо на тебе дарчу на хату і землю. Мирослава здорова, руки-ноги має, нехай іде працювати і сама собі заробляє на житло. Вона й так тут десять років на всьому готовому просиділа.
Я притулилася спиною до стіни в темному коридорі, бо ноги раптом стали зовсім ватяними. Мені здалося, що в мене зупинилося серце. На всьому готовому просиділа.
Далі батько сам почав цю розмову, коли Зоряна пішла в магазин.
– Мирославо, нам треба серйозно поговорити, – почав він рівним, чужим голосом. – Ти вже доросла жінка, тобі сорок чотири роки. Пора тобі подумати про власне майбутнє.
– Про яке майбутнє, тату? – запитала я тихо, відчуваючи, як тремтять губи. – Я десять років не працювала за фахом, у мене немає ні стажу нормального, ні заощаджень, ні куди піти.
– Не перебільшуй, люди і в п’ятдесят років життя з нуля починають, – відмахнувся він. – Ми з Зоряною вирішили розписатися, і я хочу переписати будинок на неї. Вона жінка гарна і їй потрібні гарантії. А ти, якщо хочеш тут залишатися, мусиш її слухати, поважати як господиню і не влаштовувати тут кисле обличчя. Або шукай собі роботу в місті і знімай квартиру.
– Ти серйозно зараз це кажеш? – у мене перехопило подих від такого. – Я заради тебе відмовилася від весілля, кинула роботу, десять років виносила з-під тебе судна, коли ти плакав і просив не брати чужу людину! А тепер ти віддаєш хату жінці, яку знаєш місяць?
– Не смій мені дорікати! – підвищив голос батько, почервонівши від злості. – Ти свій обов’язок виконувала, я тебе виростив, вивчив в університеті, тож не треба з себе героїню корчити! Зоряна мене любить, вона мені радість дарує, а від тебе я тільки докори чую останнім часом.
Він різко підвівся зі стільця, махнув рукою і вийшов у двір, грюкнувши дверима. Я залишилася сидіти за столом сама.
Через пів години повернулася Зоряна з повними пакетами продуктів. Вона поставила їх на стіл, глянула на моє заплакане обличчя і вдавано співчутливо зітхнула.
– Що, говорив із тобою Богдан? – запитала вона, дістаючи з пакета хліб та масло. – Ти не ображайся, Мирославо, життя таке. Кожен має право на щастя. Я ж тебе не жену на вулицю прямо сьогодні, можеш пожити в маленькій кімнаті, допомагатимеш мені по господарству, на городі роботи багато. Але командувати тут більше не будеш, ми з Богданом самі будемо вирішувати, що і як робити.
– Я не буду у тебе на побігеньках, Зоряно, – сказала я, дивлячись їй прямо в очі. – Цей дім будували мої батьки!
– Це вже не має значення, люба, – спокійно відповіла вона, починаючи розкладати продукти в холодильник. – У вівторок ми їдемо до нотаріуса, і по документах хазяйкою стану я. Тож подумай добре, перш ніж сваритися зі мною, бо тобі, наскільки я знаю, іти абсолютно нікуди.
Я мовчки вийшла з кухні і зайшла до своєї кімнати. На стіні висіла стара фотографія, де ми з мамою і батьком стоїмо біля університету в день мого випускного. Я дивилася на їхні щасливі обличчя і не розуміла, в який момент мій добрий, лагідний тато перетворився на цю байдужу людину.