Не такі я вже й великі гроші привезла за ті пів року роботи, але все ж більше, ніж будь коли тримала в руках. Діти на гостину завітали, побули три дні і роз’їхались. Коли випроводжала, кожному по тисячі євро дала. Уже за місяць я дізналась, куди ж у них та сума пішла.
Коли кажуть мені матері, що ставляться до дітей однаково і немає кращого, то я не вірю і посміхаюсь скептично. Я сама мама і знаю, що бути такого не може, і що у кожній родині є дитя яке може, і те, яке треба підтримати.
От і в мене двійнята, а різні до краю. Син – самостійний змалку. Ще й не ходило добре, а вже руку мою відкидав і йшов вперед уперто. Так і по життю – ні на кого надії він не має, всього сам намагається досягти і йде попереду.
А от доня – Оленочка моя, не така зовсім. Не подумайте, я дітей люблю однаково, але все ж Олені завжди більша підтримка потрібна була. Ми її із сином опікали, оберігали. Вона ж така беззахисна була.
Син навчатись пішов, а Олена так іспити і не склала, хоч готувалась на рівні із братом. Каже, що розгубилась і просто все забула. Син навчався, а Олена вже й заміж вискочила за шефа свого з роботи.
От так я стала бабусею ще до сорока. Та зять у мене хороший був і гарно родиною опікувався. У дітей няня, а Оленка була вільна робити що душа бажала. Казала я їй освоїти яку професію, та вона лиш поглянула здивовано:
— Навіщо, мамо? Леонід гарні гроші має і дім – повна чаша. Яка робота, не сміши?
Та щось не склалось. Леонід побув гарним чоловіком років із п’ять, а потім почав усе частіше десь затримувався, віддалився, а зрештою – перевіз мою доньку на орендовану квартиру і розлучився із нею.
Саме тоді я й поїхала в ту Чехію. Лячно було, хоч подруга вже багато років на той завод їздила працювати на пів року і я знала куди їду.
Повернулась я не з бозна якими грошима, але копійку гарну мала. Діти на гостину завітали і я кожному по тисячі євро вручила. Так, могла дати і більше, але вже який рік я мала неприємності із зубами, тож вирішила взятись за це діло серйозно.
Саме тому я й приїхала в столицю до дітей десь за місяць. Зупинилась у сина, вони саме у нову квартиру заїхали. Його дружина успадкувала стареньку хрущівку, молода сім’я довго робила там ремонт.
— Дякую, мамо, за гроші, так вчасно. – розповідав син. – Друг авто на продаж виставив, я ж знав, що хороше. То ми які заощадження мали, ти докинула, свою стару машину продав, то так і придбав. Тепер маю на чому у таксі їздити, підробіток суттєвий, скажу тобі. Уже й ремонт закінчуємо, дякую, мамо!
Коли ж завітала я до доньки, та все жалілась на безгрошів’я і на колишнього. А потім раптом стрепенулась і дістала із шафи окуляри сонцезахисні.
— Ой, мамо, дивись яка то краса! Всього за сорок тисяч узяла. Ти собі не уявляєш, як мені пощастило. Ти ж саме гроші дала, а тут вони. Я зрозуміла – це доля.
Мені аж зле стало, запитую. Нащо за таку дрібницю місячний бюджет сім’ї викидати і чую:
— Мамо, ти сама не вмієш жити а мене вчиш. Наше покоління не таке, як ваше, що одна куртка на всі випадки життя. Є стиль і є мода, розумієш? Хоча, що я пояснюю – глянула зверхньо.
Я більше з донкою не балакала, не можу поки. Закрила я усі свої питання і нині знову у Чехії. Знаю, що матиму гарну копійку, а ще знаю, що донька в декреті і що поки вона не працює.
Але, якщо вона ту подаровану тисячу на окуляри витратила, то куди йдуть ті гроші, що я на життя даю їй і онукам моїм.
Як же ж бути? Не допомагати зовсім, але як вона житиме з двома дітьми?
Щоби ви зробили на моєму місці?
