Бабця Василина жила зовсім самотньо. Вийшовши на пенсію, працювала прибиральницею у нашому невеликому цеху. Додому ніколи не поспішала. Не маючи своєї сім’ї, вболівала за кожного з нас, наче за рідних дітей.
А коли з кимось траплялася біда, бабця Василина першою приходила на допомогу, бо за суворою зовнішністю ховалось її добре та щире серце.
Помічаючи моє співчуття, вона виділяла мене серед інших. Одного разу, ніяковіючи та крадькома втираючи сльози, вона розповіла мені наодинці пронизливу і зворушливу історію зі свого життя, яка назавжди закарбувалась у моїй пам’яті.
За матеріалами – “Уют”.
Вони були чудовою парою, Василь та Василина, зовні схожі між собою, наче брат і сестра: обоє чорняві, круглолиці, кароокі.
У народі кажуть, що такі сім’ї міцні та щасливі. Може б так воно і сталося, якби не війна. Жили вони не дуже заможно, але дружно та щасливо, бо молодим для щастя вистачало крихітної комуналки з вузьким металевим ліжком, що немилосердно рипіло, та з примусом на загальній кухні на вісім сімей.
Василина тоді навіть не здогадувалась, як кохає свого Василя. Вона просто турбувалася про нього, віддаючи всю ніжність жіночого серця, бо не дав Бог їм діточок. Він також голубив її, мов дитину, називаючи ніжно своєю «маленькою Ваською».
Напрацювавшись за тиждень, на вихідний день вибиралися до річки. Родом із села, Василина дуже сумувала за природою. Василь мав невеличкого човна. Обоє молоді та дужі, вони гребли на два весла і доволі швидко діставалися до свого улюбленого острівця. Василь був справжнім рибалкою, знав усі премудрості цієї хитрої справи, тож завжди мав гарний улов. Доки він рибалив, Василина насолоджувалась спілкуванням із природою, милуючись та розмовляючи з кущиками, квіточками. До обіду на невеличкому вогнищі готували у похідному казаночку юшку, набравши з Дніпра чистої води. Яка ж вона була смачна та юшка, з запахом димку!
Повертались під вечір щасливі, засмаглі, набравшись сил на весь робочий тиждень.
Скрізь їм було добре та цікаво разом. Завжди тихе щастя огортало Василину, коли поруч був її Василько.
Та ось прийшла лиха година. Війна призвала чоловіків на захист Вітчизни.
Василина, з червоним від сліз обличчям, проводжала свого Василя на вокзалі, дбайливо загорнувши на дорогу гарячу смажену курку та свіженькі пиріжечки з капустою і картоплею, які він так полюбляв.
Не хотіла плакати, щоб не накликати на нього негараздів. Та нічого не могла з собою подіяти – сльози лилися невпинно, а в середині наче хтось стискав гарячими лещатами.
Василь же був стриманим і втішав її, як міг: «Васько, моя кохана! Не плач так! Ти ж мене не ховаєш. Я знаю, що незабаром повернусь із перемогою. Ти тільки вірно чекай на мене!»
І ось пролунала команда: «По вагонах!» Останні цілунки були гіркими від сліз, а обійми – такими міцними, що, здавалося, ніяка сила не могла їх роз’єднати.
Уже військовий ешелон, тихо постукуючи колесами, почав відлік довгої розлуки і все віддалявся, залишивши на пероні осиротілих, наляканих жінок та дітей.
Василина, не пам’ятаючи себе, бігла услід по шпалах. Сліз уже не було, а серце просилось до нього, найдорожчого. Тільки тоді зрозуміла, як неймовірно сильно кохає свого Василя.
Потім важко працювала по дванадцять годин, для фронту. Дома, разом із сусідками, на кухні слухали радіо. Разом журились і плакали, що наші відступають, що захоплюють наші міста та села. Чекали листів. Летіли ті «трикутнички» у рідні міста і села, наче журавлики, яких виглядають вдень і вночі. Коли хтось щасливий одержував такого листа, читали його всі гуртом, жадібно вбираючи кожне слово.
Одержувала листи і Василина. Читала їх, перечитувала, носила з собою біля серця. Разом із жінками ночами в’язала шкарпетки та рукавиці з овечої пряжі, та з іншими подарунками відсилала на фронт.
Потім листи припинили надходити. Міста майже не було.
Вирішила податись у рідне село, де жила її єдина родичка – тітка Марія.
Вночі обережно кралась манівцями, а вдень ховалась у хащах, відсипаючись. По дорозі надивилась на всяке.
Гірко стискалося серце за рідну землю.
Діставшись, оплакала тітку та згарище її хати. У селі вціліло тільки три хатини та декілька сараїв. Там і жили селяни, що залишились. Свою молоду землячку зустріли, як рідну. Дали притулок, ділились харчами. Такі тоді були люди, бо саме в біді проявляються найкращі якості людини.
У селі не було ніякого зв’язку зі світом: ні радіо, ні газет.
З надією дивлячись на свою міську гостю, селяни запитували: «Що там чути у місті? Скільки вже можна відступати?»
Ховаючи очі, Василина втішала земляків: «Скоро вже підуть у наступ. Зараз збирають сили». Кажучи так, вона сама не знала, що так воно й буде.
Наближалася зима. Жінки гуртом копали землянки, обживали їх по дві-три сім’ї. Там і зустріла Василина кінець війни. І ось примчав на коні вісник із райцентру. Він кричав: «Перемога! Перемога!» І подався до дальніх хуторів, розносячи радісну звістку. Усі навколо святкували, співали.
Тільки вдови та Василина ходили сумними. Вона все писала листи на ту польову пошту, доки отримала відповідь, що її Василь зник безвісти.
Невідомість – найтяжче випробовування. І не вдова, і не дружина, кожен день і ніч чекала вона його.
Вирішила знову податися до міста.
Вдалося влаштуватися на роботу. Давали скупі робітничі пайки, яких ледве вистачало, щоб підтримувати виснажені тяжкою працею сили. Крупу та чорні макарони доводилося ділити, щоб вистачило на місяць.
Ночами гірко сумувала за своїм Васильком, згадуючи недовге щасливе довоєнне життя.
Так пройшло кілька років. Життя почало налагоджуватись. Потроху відбудовувалось місто. Василина отримала маленьку кімнатку. Дуже тішилася нею, прикрашаючи вишиванками, мережками та домашніми квітами. Траплявся і претендент на її руку, та вона навіть думки не допускала, щоб жити з кимось іншим. Усе вірила та чекала, що таки колись, може з далекого краю, може з полону, повернеться він, її єдиний, коханий Василь, хоч який, а вона прийме його, яким би він не був. І таки дочекалась… листа. Не вірила своїм очам – його почерк. Це він, він – живий! Лист був із далекого Поволжя. Тремтячими руками ніяк не вдавалося розпечатати того листа, а розпечатавши, вона довго не могла нічого прочитати, бо сльози радості застиляли очі. Та радість була недовгою. Василь писав, що просить пробачити його, бо в полоні зустрів і покохав іншу і в них тепер двоє дітей. А в кінці написав, що нездужає, і що вони не мають що їсти. У Поволжі тоді були засухи та неврожаї. Довго Василина читала того листа. Довго не могла нічого втямити, доки не зрозуміла незбагненне: Василь більше її не любить, у нього інша жінка, діти.
Образа поволі охоплювала Василину. Вона не бачила для себе ніякої можливості існувати далі. Зняла мотузок, на якому сушила білизну. Почала ходити по кімнаті, придивляючись. Очі блукали по стінах, та раптом зупинились на маленькій іконці, що висіла в кутку, прикрашена вишиваним рушником. То був подарунок покійної матусі.
Стала Василина на коліна перед тією іконкою, і гірким потоком полилися сльози, пригадалась забута молитва, і мамині слова, що те, що задумала – найтяжчий гріх, який може навіки занапастити душу.
Прийшла до себе вже під вечір. Через усю гіркоту образи, підтримуючи в ній іскру життя, пробивалась одна думка: «Все ж таки він живий! Нехай він з іншою, але він живий! Її Василь – недужий. І голодний! А ще у нього двоє діток. Це ж його діти, про яких він завжди так мріяв! І вони, крихітки, теж не мають що їсти».
Довго ще роздумувала Василина над своєю лихою долею. Потім почала збирати посилку, намагаючись економити зі своїх небагатих пайків, та все ніяк не могла достатньо зібрати. Тоді згадала про свій останній скарб – єдину святкову сукню, яку зберігала, щоб у ній зустріти свого Василька.
Помилувавшись нею, погладила рукою ніжний зелений шовк на прощання. «Для чого вона мені тепер?» – промайнула гірка думка.
На маленькому базарі вдалося обміняти цю сукню на чималий шмат рожевого сала з духмяною шкіркою. Вона сама вже давно забула його смак, та не посміла навіть покуштувати хоч маленький шматочок.
Обливаючись гарячими крапельками, ретельно пакувала в ящичок харчі. Потім, подумавши трохи, ще втиснула у вільний куточок свій останній шматочок цукру та грамів двісті цукерок «подушечок» – для його діток. Хотіла ще написати йому листа. Довго сиділа над чистим аркушем паперу, та так і не знайшла потрібних слів. Віднесла на пошту.
Не знаю, чи зрозумів Василь усю велич душі та доброту серця своєї колишньої коханої Василини. Та місяців через три він уперше після довгої розлуки прийшов до неї вночі, став навколішки біля ліжка і хрипким, не своїм голосом говорив, наче вимолював: «Прости мене, Васько, прости, прости!». Василина прокинулась від дивного передчуття, що пронизував її душу, і зрозуміла: цієї ночі Василя не стало.
Через деякий час прийшов лист, у якому його нова дружина сповістила про те, що не стало Василя. Вона просила пробачення за все і щиро дякувала за ту дорогоцінну посилку, яка врятувала життя їхнім дітям, хоч і не змогла зберегти Василя. До конверту було вкладено невеличку світлину двох хлоп’ят-близнюків, як дві краплі води схожих на свого батька. Ще жінка писала, що відкривши ту посилку, Василь заплакав і ледве промовив: «Вона – свята жінка! Катю, молись за неї».
Хвиля невимовного жалю та ніжності до цієї нещасливої жінки охопила мою душу по вінця і вже переливалася через край, витікаючи з очей рясними сльозами. Не в змозі щось сказати, я взяла її натруджену руку і припала до неї губами.
Бабця Василина зніяковіла і навіть злякалась. Намагаючись вирвати руку, вона сказала:
– Дитино! Ніхто ніколи у житті не цілував мені руки. Я більше тридцяти років не зважувалась комусь розповісти про свій учинок. Боялась, що люди посміються з мене, наче з безхарактерної, але я таки врятувала його синочків, які тепер уже десь виросли і продовжать його рід на землі.
Прожила Василина самотньою майже до дев’яноста років і завжди на її столі, поряд із весільним фото, стояла у гарній рамочці фотографія двох хлоп’ят.
Автор – Нінель Новікова.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
