fbpx

Не знаю як у кого в родині, але у нашій тато вважався персоною недоторканною, яку треба було нагодувати і не займати домашніми справами.

Тому ми, жіноцтво ( бабуся, мама і я) клеїли шпалери, могли підрізати лінолеум і помалювати двері та вікна у нашій невеликій квартирі. А тата мама садовила перед телевізором і могла йому принести ще тазик з теплою водою, щоб він попарив собі ноги.

Мені передалося якесь інтуїтивне відчуття того, що до тата не можна ні з поганими оцінками, ні з питаннями про задачку, ні з розмовами про життя.

Є собі дорослий в хаті і його не треба чіпати, якщо не хочеш потім чути мамин скрегіт та бачити її невдоволені очі.

Мама була тим «зіпсованим телефоном» через який передавалися мої бажання, а у відповідь передавалися матеріальні втілення – замість рожевої куртки сіра, замість кольорових фломастерів – кольорові олівці, замість поступлення в інститут – педагогічне училище.

Не дивно, що якесь розуміння як функціонують чоловіки і як з ними поводитися, у мене було відсутнє.
На першому курсі я не розуміла, чому з хлопцями треба гуляти, на другому не розуміла, що в них привабливого, а на третьому я зустріла Сергія і зрозуміла, що жити без нього не можу.

Він був загадковим, він був красномовним і він був дуже наполегливим. Не пройшло й тижня, як я вже жила з ним і не знала, як могла так цуратися чоловічої половини людства і дякувала небесам, що послали мені Сергія.

А через місяць, Сергій випирав мене з хати:

– Це квартира мого друга, тому ти більше сюди не приходи. Ми пожили, як дорослі люди, а тепер настала реальність – моя дружина повертається з сином додому, тому ми більше ніколи не зустрінемося.

Ось і все. А, ні, ще не все – я зрозуміла, що при надії.

Приїхала додому і все розповіла матері, бо просто не знала, що далі робити, бо мені було лячно.

– Господи! Тільки татові не кажи!, – випалила мама, – Я все зроблю, у мене є знайомі. Ти чим думала? Ти знаєш скільки тато грошей дає на те аби ти там вчилася, а ти дивися, що витворяєш!

Через кілька днів вона повезла мене до знайомої лікарки і я заходила в приміщення на ватних ногах, я ні про що не думала, як про те, що зараз буде, мене всю трусило.

– Ви куди?, – ми з мамою завмерли на місці.

Це був голос тата.

– Я все знаю! Ти що там надумала, Лізо? Ти знаєш, які можуть бути наслідки? Вона більше ніколи не матиме дітей і заради чого? Ми дитину не виховаємо одну або потім не мати на старості жодної радості?

Ми поїхали додому і я вперше за все своє життя була вдячна татові за його вчинок, бо його слова виявилися пророчі – у мене більше не було дітей з моїм чоловіком, бо він не міг їх мати.

Але це я виясню лише через десять років, коли зустріну Віктора в кафе, де відзначатиму свої тридцять років.
Але тоді у мене був час, коли тато мріяв про онучку, казав, що дуже хоче мати ще одну дівчинку, яка буде схожа на мене.

Він так радів, коли я привела на світ Катрусю і він був головним в її житті, нарешті він робив все для щастя своєї любої онучки. Він навіть маму мою не підпускав до заколихування Каті:

– У тебе голос грубий став, а вона хоче ніжним голосом колискову, моїм.

Мама дивувалася, але нічого не могла подіяти, бо тепер головною людиною в нашій родині стала Катруся.

Сергія я більше ніколи не бачила і не мала бажання ще раз зустріти. Тільки після того, як тато став частиною нашого з донечкою життя, я зрозуміла, що я хочу бачити в чоловікові, як він має поводитися, аби я хотіла бути з ним поруч.

Віктор був саме таким чоловіком, з яким я хочу бути поруч. Він прийняв Катрусю, як свою і так сталося, що вона наша єдина дитина, бо він не може мати дітей.

Ось так повернулася доля і я рада, що мій чоловік є справжнім татом для моєї доні, як і мій тато нарешті став татом для мене і найкращим дідусем для онучки.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page