Вперше за цією дівчинкою я мала можливість спостерігати на синовому дні народження. Ми тоді святкували його тридцятиріччя і гостей було доволі багато: друзі, родичі, сусіди. Мира завітала на свято у компанії Олегового друга дитинства.
Можу чесно зізнатися, що зовнішність Мирки не могла залишитися непоміченою. Погляд якось мимохідь повертався до неї защораз. Це була висока і струнка дівчина, з русявим волоссям підстриженим “під хлопчика”. Очі яскраво підведені підводкою, широка білозуба посмішка, оксамитова світла шкіра.
Незважаючи на таку яскраву, я б навіть сказала викличну, зовнішність, Мира поводилася доволі скромно: усміхалася і мовчала. Я, як жінка, яка бачила життя, сприйняла це як хитрість і гадаю, що не помилилася.
Що мене насторожувало, то це зачарований погляд мого молодшого сина. Він просто не відводив від Мирки очей.
Я в дуже добрих стосунках із матір’ю найкращого друга мого Олега, тому вже на наступний день я знала всю історії і біографію Мири.
Сама вона з невеличкого районного містечка, вступила у столичний виш і там і залишилася після навчання. Роботу по спеціальності знайти не змогла, натомість влаштувалася у якийсь елітний салон краси і заробляла дуже гарні гроші.
Десь у час цієї роботи вона знайомиться з чоловіком, який має сім’ю і діток, якийсь час зустрічається із ним, він її “підтримував” грішми, а потім поміж ними виникають непорозуміння(можу лише здогадуватися, що там було) і Мирка повертається у рідні краї, так би мовити, але не у своє районне містечко, а в обласний центр.
Марія мені казала, що її син(найкращий друг мого Олега) доволі довго допомагав Мирі подолати душевні переживання, що вона мала багато страхів після переїзду, тому Роман взяв її під своє крило і познайомив зі своєю компанією. Чи було поміж Романом і Мирославою щось більше, ніж “допомога пережити душевні переживання”, я не знаю, хоча в душі переконана, що звісно було. Дівчата, які знаються із одруженими чоловіками точно не надто перебірливі.
Вся ця історія відбувалася, коли моєму молодшому синові Вадимові було лише двадцять років. Про нього можу сказити два слова – розумник і красунчик. За ним сохнула не ода дівчина, але він “пропав” у Мирчиних очах. Я відразу зрозуміла, що син шалено закохався.
Мирці, до слова, тоді було вже 25. Звісно, що історія її минулого не надто мене тішила, але я вирішила не втручатися. Я просто бачила, що щось довести Вадимові не зможу. Тому зробила все, щоб Мирка почувалася комфортно.
Не минуло й місяця, як Мирослава у нас фактично оселилася. Весілля діти не планували і це мене дуже тішило, бо ж Вадим ще вчився.
Ну і почалося наше спільне життя. Вадим з Миркою ні про що не думали – дім, побут, їжа, витрати – вся лягло на мої плечі. Мирка мала якісь там гроші, але витрачала їх виключно на себе: вії, нігті, одяг.
Дівчина ділилася планами відкрити салон у нашому місті, ніби саме обмірковувала всі варіанти. А потім ні з того, ні з сього, сказала, що їде до Києва, що за подругами засумувала і хоче порадитися з колишніми колегами, щодо салону. Вадим поривався їхати з нею, але вона відмовила.
Відтоді Мирка регулярно курсувала до Києва, часом її не було і пів місяця. Я всіляко натякала синові, що варто і йому поїхати з дівчиною, але він у відповідь на мої слова лише посміювався.
Мирослава ніби привозила матеріали для манікюру, працювала вдома. Але ж і я не нинішня, добре знаю, що інші майстрині все замовляють на пошту чи доставкою, без витрати на дорогу, ну й час, звісно.
Я не могла не думати, що вона їздить у Київ через того чоловіка.
Десь за пів року того їждження Мирка сказала Вадимові, що носить під серцем дитя і суворо наказала мені не розповідати. Але ж все це в моїй хаті відбувалося. Вони якогось голосно сварилися і як по деяких фразах скла один плюс один і зрозуміла в чому річ. Я так розхвилювалася, що просто влетіла до дітей в кімнату без стуку.
Моя прямолінійність застала їх зненацька:
– Миро, ти що надумала робити?
У відповідь почула загальні фрази про брак грошей, про те, що надто юні. Словом, слова ні про що.
Я намагалася пожартувати, що не такі вже й юні, щоб якось знати напруження. А потім прямо в очі випалила:
– Дитина Вадимова?
Мирка почервоніли, щось лепетала, що у неї лиш Вадим і є і все таке. Але реакція її була трохи дивною.
Словом, все склалося, як склалося і от я вже бабуся. Старший син Олег дуже допоміг братові і із одягом для малюка, і фінансово.
Але коли я глянула на Андрійчика, то до мене відразу вернулося те саме запитання: “це справді мій онук?”.
Але я намагалася гнати від себе подалі всі сумніви, переконувала себе, що з часом в онукові з’являються якісь “наші риси”.
Нещодавно Андрійкові виповнилося шість місяців, я його страшенно люблю, але все ж гадаю що невістка народила його не від мого сина. Ну ні рисочки нашої нема, ні жесту, ні поруху. Ні губи, ні ніс, ні підборіддя – нічого нашого немає. Та й на Мирку не схожий абсолютно.
Якщо бути відвертою, то я б хотіла зробити тест, хоч це й дуже дорого, але я зможу знайти на це гроші. Я навіть синові про це сказала, але він кажу, що Мира ніколи не пробачить йому такого кроку. Я казала Вадиму, що це можна зробити і без її відома, але його відповідь мене вразила до глибини душі?
– А якщо не мій, що робити?
Знаєте, я сподівалася, що Вадим буде казати, що таке неможливо в принципі, але його запитання мене ошелешило, може й він має сумніви.
Зараз я ніби на роздоріжжі. Я дуже люблю цю маленьку крихітку і не готова від нього відмовлятися, навіть, якщо він нам не рідний, але й дуже хочеться знати правду. Що робити я поки не знаю.
