fbpx
Історії з життя
Нещодавно лiкарі сказали, що батько невuлiковно хвopий. «Такий мені не потрібен, забирай його до себе!» — безапеляційно випалила його «половинка»

Рідна душа

Світлана зростала у родині одиначкою. Білоголове дитя було для батьків такою втіхою, що любов їхня не знала меж. Не відмовляли ні в чому, задовольняли кожне прохання. Інколи сусіди говорили, мовляв, виростите зманіжену пестунку, натерпитесь ще від неї. На чому ґрунтувалися ті припущення, важко сказати. Бо ні примхливою, ні вередливою дівчинка не була. Навпаки: горнулася до тата з мамою, немов ласкаве кошеня. Нічого особливого не вимагала. Радше, вони самі поспішали порадувати малу новою іграшкою чи обновкою. Не з її, а з власної ініціативи.

Дякувати Богові, статки у сім’ї були. Світланка з повагою дивилася на товстенький татів портфель, що уособлював його дуже поважну посаду. Зазвичай начальники бувають вдома мало, увесь час пропадають на роботі. Навіть — у вихідні. Світланчин тато був не з таких. Уже як він там вирішував свої справи, а донька не може пригадати неділі, аби тато не взяв її за ручку, не повів у театр, зоопарк чи не погойдав десь на гойдалці. Скільки років минуло, а й досі відчуває його тверду затишну долоню.

Мама давала лад у квартирі. Звикли, що тут завжди охайно, затишно, пахне чимось по-домашньому смачним. Інколи кудись прилаштовувалася на роботу, але чоловік казав: «Навіщо це тобі, я заробляю достатньо». І вона погоджувалася. Бо коли дитина йде до школи, турбот не зменшується — лише додається. Тож Світланка завжди була оточена увагою — в школі і вдома.

Коли підросла й з’явилися якісь сердечні таємниці, мама стала для неї найкращою подругою. Навіть не розуміла, як можна не розповісти їй сокровенне, щось приховати. Траплялися образи з боку однокласників чи якесь не таке ставлення до неї, що аж сльози наверталися на очі. Але мама завжди вміла знайти такі слова і пояснення, що сум дівчинки швидко розсіювався, гіркота кудись зникала. Тепер таких співрозмовників називають психотерапевтами, психоаналітиками. У той час цих слів ніби й не знали. Але суть їх інтуїтивно диктувалася материнською любов’ю, прагненням вберегти рідне дитя від удapів долі, різних помилок. Проте чи завжди це вдається? Ніхто не може прожити життя за іншого. Зазвичай досвід набувається власними ґулями.

Мама вже серйозно хвopiла, коли Світлана привела додому вродливого юнака, як сказала, однокурсника з інституту. Однак досвідченій жінці треба було небагато, щоб зрозуміти: Вадим не просто однокурсник. Від чужих людей важко приховувати кохання, а вже ж від рідних…

Та чим тут тривожитися, що може бути поганого у юному коханні? Вадим приходив у їхню домівку мало не щодня. Сідали за письмовий стіл, разом готувалися до заліків. Усе ніби гаразд. Та щось щеміло у материнському серці: надто вже хлопець говіркий, компанійський, з будь-ким може за панібрата. Хіба такий зупиниться на одній дівчині? Світлана не поділяла маминих тривог. Для неї Вадим був весняним сонцем у вікні. Ніякий він не легковажний, просто не нудний, як багато інших. Їй з ним завжди цікаво, весело. А це в молодості чи не найголовніше.

Невдовзі закинули слово про весілля. Батько сприйняв новину спокійно: «Як вирішиш, дочко, так і буде». Мама більше відмовчувалася, не наважуючись перечити. Закінчивши третій курс, молодята побралися. Дівчата, запрошені на весілля, заздрісними очима дивилися на щасливу Світлану: якого красеня підхопила!
Ейфорія тривала доти, доки у молодої дружини чітко не окреслилася вaгiтнiсть. На той час мама вже не підводилася з лiжка. Якось Вадим не прийшов ночувати додому, і мама з сумом дивилася на заплакане обличчя доньки. Подібне вона передчувала, але що вже тепер вдієш, чим зарадиш?

Вона й справді вже нічим зарадити не могла. Куди не кидалися, яких лиш лiкарів не запрошували — все марно. Хвopoба, немов чорний спрут, на очах з’їдaла тiло ще молодої жінки. Батько був у відчаї, про Світлану й говорити нічого. Від безсилля порятувати найдорожчу людину вона ніби заціпеніла, втратила всі слова.
Мама відійшла тихо посеред сторожкої ночі, так і не дочекавшись того щасливого дня, коли могла б побачити онучка, якого так трепетно чекала. Осиротілу Світлану мало не через тиждень після похopoну матері доправили до пoлoгового будинку. Попри пережиту тpaгічну подію, наpoдила досить легко і вперше посміхнулася, коли притисла немовля до гpудей.

Читайте також: – Ти мені дуже подобаєшся, – швидко заговорила й ще міцніше пpитиcнулася жінчина подруга. – Галя в лiкарні, ніхто ні про що не здoгадається

Здавалося, Вадим був на сьомому небі від щастя. Приїхав забирати дружину з величезним букетом квітів, вдома подарував золоту каблучку. Сина звелів наректи Іллею, щоб був сміливим і дужим. Отож зажили у просторій квартирі вчотирьох. Наскільки легше було б учорашній пopoділлі, якби мала поруч турботливу маму. Та доводилося освоювати новий статус самотужки. Це виявилося не так вже й важко, адже материнство закладене в дівчаток у гeнах. До всього доходила власним розумом, щось підказували сусідки.

Ілля й справді ріс міцненьким, не надто галасливим хлопчиком. Рано зіп’явся на ніжки й стрімко ганяв голубині зграйки у недалекому скверику. Здавалося б, все складалося добре.

Втім, не минуло й кількох місяців після того, як пом’янули маму через рік по смepті, а тато сказав Світлані, що вже давно накинув оком на одну жіночку й переселяється до неї. «Не хочу заважати вам, молодим». Що ж, живі думають про живе. Як сказав, так і зробив.

У цьому нема нічого дивного. Але такий рішучий крок тестя ніби розв’язав Вадимові руки. Почав, як кажуть у народі, підгулювати вже без будь-яких обмежень. Світлана все бачила, розуміла, проте терпіла. Бо якій же матері хочеться залишити дитину без батька? Траплялося, він тижнями не бував вдома, потім, ніби нічого й не сталося, з’являвся на порозі, звичними словами просив пробачення і залишався… До нової iнтрижки. Так тривало довго.

Коли Ілля перейшов до четвертого класу, Вадим з непритаманною йому серйозністю заявив Світлані, що цього разу не на жарт закохався і їде до своєї обраниці у Прибалтику. До такого моменту Світлана внутрішньо була готова. Тому не плакала, не докоряла. Навпаки — побажала щастя. Більше того, коли через деякий час з’ясувалося, що її суперниця тяжко хвopа, діставала для неї лiки.

Не допомогло, вік її виявився недовгим. І вкотре Вадим, немов побитий пес, повернувся «додому». Та ніякого дому для нього вже не було. Тихо, але твердо Світлана вперше і востаннє вимовила категоричне «ні». Тож вічний залицяльник мусив десь шукати іншої долі. Ще не раз після того сходився й розходився з якимись жінками. Нині, кажуть, живе неподалік з продавщицею гастроному…

Світлана виростила, вивчила й одружила сина, має двох чудових онуків, часто їздить допомагати невістці доглядати їх. Під пенсію життя її стало розміреним і спокійним. Та раптом дзвінок. Телефонувала мачуха, батькова жінка, і просила приїхати в інший кінець міста. Чого б це?

Їдучи ще не знала, який «сюрприз» на неї чекає. Перше, що на її очах зробила мачухф, відібрала у батька ключі від своєї квартири, в якій разом прожили двадцять п’ять років. Світлана не могла зрозуміти, чим же тато завинив. А нічим. Нещодавно лiкарі сказали, що він невилiковно хвopий. «Такий мені не потрібен, забирай його до себе!» — безапеляційно випалила батькова «половинка».

Ось так уже сивий чоловік повернувся до єдиної рідної душі. Дякувати Богові, на ногах. А Світлана, працюючи, встигає стежити, щоб вчасно прийняв лiки, готувати дієтичні страви. Цим і тримається батько на світі. А мачуха, доки був молодшим і дужим, жила за ним, немов за кам’яною стіною. Тепер — не потрібен… Бог їй суддя.

За матеріалами – Партнер, автор – Віра Семенченко.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!