Невістка дивиться на мене своїми великими повними здивування очима. Вантажники теж зупинились із тим диваном, поставили і топчуться на місці не знаючи, що їм робити. “Ніно Ігорівно, не можна так, – говорить вона мені, – п’ять років минуло, ці речі ще за його життя ми викинути мали”.
П’ять років тому раптово не стало мого єдиного сина. Ігор у мене був найкращим: дужим, веселим, красивим, а розумний який. Не було і не буде більше таких чоловіків. Про таких синів можна тільки мріяти, адже він на руках мене носив. завжди дослухався і був дуже уважним.
Після того як його не стало, залишились ми із невісткою сиротами. Добре, що Ромчик маленьким був, то хоч трішки нас відволікав. та й Софійка старша, хоч і розуміла, що сталось, але намагалась нас підтримати, розрадити. От так і жили, плакали ночами, а вдень вдавали, що все добре, лиш в очі одна одній поглянути не могли, адже тоді обох накривало.
Мій син ще при житті успадкував від мами моєї її квартиру. Двокімнатна, маленька, старенька, але своє житло в столиці. Мріяли вони із невісткою згодом розширитись. навіть, гроші складали, але не судилось. Я від своєї частки у тій квартирі відмовилась на користь невістки. Тоді я думала, що так буде правильно, тим паче, що там була і частина онуків. А мені і своєї однокімнатної вдосталь. Що одинокій жінці треба?
Усі ці роки ми із Ліною – невісткою моєю, були однією сім’єю. Я допомагала їй з онуками, водила в садок, забирала зі школи, відводила на гуртки. А коли їй? Вона тепер була головною годувальницею в сім’ї. Працювала на основній роботі, брала підробітки, все, аби забезпечити себе і дітей. Я ж могла допомогти тільки фізично.
Це літо я із онуками вирішили провести у сестри моєї в Карпатах. Уже Ромчик підріс, був самостійнішим, та й Софійка могла мені із ним допомогти. Поїхали ми ще на початку червня. Ліна щодня телефонувала по кілька разів, приїздила до нас коли мала змогу. повинні ми були приїхати аж на початку вересня, але сестру мою донька покликала наприкінці липня, до себе в Португалію. звісно, нам прикро було, що доведеться цілий серпень сидіти у місті, але вибору не було – повернулись.
А тепер уявіть моє здивування, коли я побачила біля під’їзду невістки вантажівку у якій були меблі із квартири мого сина. Шафа, яку ще моя мама купувала, трильяж і навіть, кухня уся. Я й про дітей забула, заскочила у під’їзд і на третій поверх сходами. Якраз із квартири виносили диван, що я сину на сорокаріччя подарувала.
У квартирі вже майже нічого не залишилось. лиш стіни з обдертими шпалерами. Я стала стіною на дверях. Просто у голові не вкладалось, що невістка таке провернула. Мені аж дихати не давало від оберення. Все, абсолютно все змела, зруйнувала, розтоптала.
— Ніно Ігорівно, не можна так, – говорить вона мені, – п’ять років минуло, ці речі ще за його життя ми викинути мали. Квартира ще за життя Ігоря ремонту потребувала, я нарешті назбирала необхідну суму. ну не можемо ми жити вічно у музеї. Життя триває. Не повинні ми все це берегти.
Я тоді мало собою керувала. Сказала їй забиратись геть із дому моєї матері і керувати у власному житлі, але вона і з місця не зрушила. Лиш попросила звільнити прохід, адже вантажники повинні були винести диван із “її квартири”.
Мені тоді зле стало, швидка забрала. Три тижні до тями приходила, невістко коло мене ходила, але я її бачити не могла. Навіть розмовляти з нею не хотілось. Ото лиш коли онуки приходили, тоді мені радість була.
Більше місяця минуло, а я й досі до тями прийти не можу. Сестра телефонує. сварить мене, каже, що я повинна піти і вибачитись, говорить, що невістка може й без мене прожити, а от я без неї пропаду. Їй усе просто, вона підтримує Ліну, каже, що та давно повинна була вже викинути усе те старе і нарешті почати жити.
А мені так гірко, так гірко.
Тож був дім мого сина, а вона його зруйнувала. Як я зможу їй в очі дивитись, як зможу знову переступити поріг тієї квартири?
Невже, мене так важко зрозуміти? Чому вона так вчинила зі мною?
16,09,2023
Головна картинка ілюстративна.
