fbpx

Невістка дзвонить і хлипає у трубку: “На вас, мамо, лиш надія”. Божиться, що нічого про наміри чоловіка свого не знала і тепер сама сивіє: як бути? А мені хоч сядь і плач, бо одне діло бути на заробітках, а інше – бути заміжньою за італійцем

Невістка дзвонить і хлипає у трубку: “На вас, мамо, лиш надія”. Божиться, що нічого про наміри чоловіка свого не знала і тепер сама сивіє: як бути? А мені хоч сядь і плач, бо одне діло бути на заробітках, а інше – бути заміжньою за італійцем.

Йой, леле, аби мені хто казав, коли я 25 років тому бусом кордони перетинала, що їду я в Італію на все життя, то я б і не повірила, адже вдома чекав син і чоловік.

Спочатку я працювала як і всі – на віддачу боргів, а вже потім почала сім’ю “на ноги ставити”. Ми жили не заможно у труді, та от не було від того ні толку ні зиску. Та й часи такі були, що єдина можливість не рахувати копійки – поїздка на заробітки.

Перші роки все було ще більш менш, та купівля авто змінила моє життя повністю. На новій машині чоловік їздив на роботу і підвозив співробітницю. Та й по шлюбу. Не взяв Андрій із нашого будинку нічого до нової сім’ї, лиш зароблену мною машину – зробив “жест”.

Син при мамі моїй лишився, а я заробляла їм двом на життя. Ремонтували дім, “вбирались у пір’я” помалу. Рік до року, а вже й оженився Богдан і вже я заробляю йому на квартиру.

Джовані був сином сеньйори, яку я доглядала. Старший від мене, проте ніколи не був одруженим. Він жив окремо, але часто приходив маму навідувати.

Я довго не могла повірити, що його почуття справжні. Та й надивившись історій, які траплялись із нашими дівчатами, не спішила відповідати взаємністю на його залицяння.

Та як доля, то хоч конем, а не об’їдеш. Таки я вийшла заміж за нього, бо ж добрішої і уважнішої людини я ніколи і не зустрічала. Тепер ми удвох пораємось на складі і у його крамниці, а свекруху доглядає інша жіночка.

Однак, мого шлюбу і щастя не сприйняв син. Ще коли я приїхала додому перед весіллям, він мені прямо сказав, що я його проміняла на чужого чоловіка.

Мені смішно було чути таке від дорослого мужчини у якого діти вже були, але й тішило, що я таки викликаю у ньому почуття, хай і ріс він не при мені.

— Раніше я відчував, що у мене мама є: ти про нас піклувалась, думала. А тепер лиш телефонуєш. – сказав він мені ображено.

Мені раптом стало гірко і смішно своїй наївності. Бачте, не ревнує він мене до Джовані, переймається тим, що я припинила надсилати гроші і посилки, як раніше. Джованні ж не розуміє, чому то я спонсорую дорослого сина. Та й гроші у нас тепер спільні, тож от так узяти й передати 500 євро я вже не зможу.

А тут, набрала мене невістка і хлипає у трубку:

— Мамо, на вас одна надія. Богдан узяв нову машину. Я в декреті, у нього зарплатня мізер. За що нам тепер жити? Якщо не допоможете – хоч іди побирайся світом.

Мені аж зле стало від почутого, бо нині я економлю на собі, аби передати додому які двісті євро. А тепер, як? То на життя їм, а кредит звідки платити?  Набрала сина, а він мені каже, що то я йому подарунок на тридцятиріччя зробила.

Як мені тепер бути я розуму не докладу. Припиню допомагати геть після такого – вважай, втрачу свого сина і спілкування із ним. А якщо все ж буду виплачувати, то чи остання це покупка от така?

От як же вчинити, аби все ж і допомогти своєму сину і назавжди попередити подібні вчинки?

You cannot copy content of this page