Ситуація стандартна – нам з донькою не подобається вибір Славка. Я вважаю, що прийти в чужу хату. То слід мати якусь скромність, а то на кожну фразу у неї вже своя думка, отака командирка. От була в Славка дівчина, подруга Наталі, мила і скромна, я її з дитинства знаю і люблю, але ж ні, не пішло у них і ось тепер він привів ось цю язикату Христину.
З одного боку добре, бо у Христини вже є своя квартира, адже мати її роки в Італії, а батько вже має іншу родину. Але з іншого боку, вона не буде мати стримання перед чоловіком і це мене дуже бентежить, бо як жінка не має поваги до чоловіка, то яке то буде життя?
Але Славко нікого не слухав і женився. Наталя навіть з ним не говорила, бо казала йому в очі, що то він за особу собі за жінку бере. А той десь проговорився Христині, що сестра проти неї і отак вже між ними пішло, що одна одну не помічають на родинних святах, а на вулиці й не привітаються.
Поки ми були доволі окремо, то я якось і не надавала тому сильної уваги. Адже головне, щоб Славко з Христиною віталися та любилися.
І ось вони нас ощасливили тим, що у них скоро буде малюк, ми всі тому раділи, навіть Наталка була рада, так мені здалося.
Я живу на іншому кінці міста, можна сказати в приміській зоні. Тому не часто їздила до онука, хіба Христі треба було кудись і я могла його глядіти. А тут ще малому й пів року нема, як Христя знову при надії. тому вона до мене й звернулася:
– Віро Павлівно, можете переїхати до нас і глядіти Антончика, бо я вже не можу його отак по руках носити та пильнувати аби він не впав.
Що не зробиш для того аби онуку було добре? Я хату закрила на ключ і до них. У мене чоловіка давно нема, навіть кота нема, тому ні за чим я не жалію. І ось я переїхала до них в квартиру і почала Христині з усім помагати. Адже я не лише за онуком пильнувала, але й мила та прибирала, бо Христина вже не могла. Я й їсти приготую, в магазин піду, поки онук спить.
Вже й нас двоє діток, вже й щасливо, але й важко, бо одне хоче спати, а інше плакати, то вже я й гуляю, поки меншеньке спить і даю трохи Христині відпочити, то й двох беру на вулицю.
Невістка мені була дуже вдячна і було за що, бо в квартирі й наварено і чисто, діти граються, а вона погодує, заколише і відпочиває в телефоні, ну, може з меншим погуляти. Все.
Отак я прожила там пів року безвилазно, що бачилася з Наталею хіба як гуляла з Антончиком. Звичайно, що мені хотілося з дитиною своєю більше поговорити та розпитати і раз я покликала її до Христини в квартиру, поки вона була в поліклініці.
Чи то ми засиділися, чи то вона зашвидко вернулася, але та як побачила Наталю, то як гаркне:
– А ти що тут робиш? Тебе ніхто сюди не запрошував.
А та відповіла і між ними таке почалося, що я вже не знала на чию сторону ставати. Наталка мені донька і я її розумію, що не найкращу собі дружину вибрав Славко. Але й Христина теж вже мала якось мати розуміння, що вона каже та як.
Я пішла за донькою з квартири і залишила Христину з дітьми. Так не робиться, що вона себе так веде і могла б хоч заради мене себе стримати.
Звичайно, що мені сумно без онуків і хата видається порожньою, але тепер хоч висипляюся нормально. Хоч щось добре.
Але все одно мене турбує думка – чи вчинила я правильно і чи не вернутися назад до онуків?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
