Ох, і випало ж мені щастячко давати характеристики моїм молодим односельцям – як не женихові, то обраниці міських наречених, а через це стати ворогинею і для своєї колеги, з якою я в дитсадку працюю, і для колишньої однокурсниці, з якою ми в педучилищі навчалися, діткам яких я тільки добра бажала і все ж не догодила. Чому я сказала «діткам», згодом зрозумієте.
Моя сусідка Марта сама виховувала сина-одинака. Незабаром після їхнього весілля її чоловік поїхав на заробітки в північну країну. Подружжя мріяло побудувати нову хату на місці старої, яку доньці заповіли батьки, а тут трапилася гарна бригада, то коханий і зважився поїхати в ними на новобудови сусідньої держави. Коли чоловіки повернулися додому, Мартиного не було.
Сказали, що відколовся від них, знайшов собі інше місце роботи, потім дійшли чутки, що пристав там до однієї кралі та й став з нею жити. Єдиний раз написав: не приїду, не шукай, щодо аліментів на сина, то знай, я сумніваюся, що він мій, бо з підрахунками в мене щось не сходиться, так що прости і прощай.
Усі дивувалися, що зрада Марту не зламала, а ніби додала їй неймовірної енергії добудувати хату, утримувати господарку, поратися на чималих городах, через що злі язики патякали, що вона, мабуть, знається з потойбічними силами, а деякі взагалі ще й коханців їй пришивали, але скоро ті розмови припинилися, бо ревниві жінки побачили, що Марта на чоловіків не те, що дивиться, а ніби їх ненавидить через зраду чоловіка.
Єдиний чоловік, якого вона дуже любила, був її син Богдан, не тільки добре доглянутий, пещений, але й навчений всього, що в селі необхідне, і чемний з ровесниками та сусідами.
Жінка ніби чекала, що приїде тато її сина, побачить, як вона його виховала, як він на нього схожий, позаздрить, що без чоловіка впоралася та пожаліє, що залишив її самотньою. Врешті, Марта стала в селі взірцем вправної господині й доброї мами. До неї вже стала доноситися слава порядної жінки, їй це було приємно, і вона, хоч із дещо підірваним здоров’ям, намагалася підтримувати цю марку.
В оселі Марти завжди було чисто, охайно, і на подвір’ї був лад і порядок. В гості сама не ходила, й гостей там ніхто не бачив. Тому, які в неї про кулінарні здібності, ніхто й не здогадувався. А в цьому якраз був її мінус, але це з якого кута зору споглядати.
Їжі в її хаті повсякчас було багато, але страви занадто прості, на вишукані часу вона тратити не хотіла, рецептів ніяких не шукала.
Гарно вимиє картоплини й зварить у мундирах, поллє підсмаженою цибулькою, зробить салат із свіжих овочів і додасть сметани, сир зготує і поріже його пластівцями, наллє у кухлик молока – ось і вся смакота на літній час. А взимку до картоплі все квашене – капуста, огірки, помідори. Ні кави, ні чаю в неї не бачили, самі тільки соки й компоти.
Мартуся працювала листоношею, газети й журнали, пенсії розвозила на велосипеді. В жодній хаті вона не затрималася, щоб випити кави з кусочком торта, що їй пропонували. Марта любила спілкуватися, але тільки йдучи дорогою з церкви чи стоячи в черзі в магазині, однак розмов про неприсутніх ніколи не підтримувала.
То скажіть мені, що я могла недоброго сказати своїй колезі про її майбутню сваху, хоча та більше цікавилася сином. А що я про хлопця знаю? Працьовитий, чемний, слухняний… В компаніях з ним я не буваю, придумувати щось не буду.
Мартуся ж мене про майбутню невістку та міську сваху не подумала б і запитати, не той характер. Та якби запитала, тільки добре сказала б, так як не раз у неї вдома була, куштувала такі вишукані страви, смачнючі торти, бо колега Галина – неабияка господиня, а її донька – розумниця ще та, і освіту й роботу вже має.
То батько старався зі свого владного кабінету забезпечувати родину всім необхідним. От тільки зятя хотіли їхнього рівня, а донечка покохала парубка з села, але ж вони не проти, бо люблять простих людей, та й інженерна освіта зятя – це також щось значить, хоч не економіст, не юрист, але що поробиш, що вже є, головне, щоб діти добре жили.
На заручинах Марту питали, чим зможе діткам допомагати, бо вони ще такі молоді, треба ж їм якось на ноги стати. Жінка й перерахувала все своє багатство: гектар городу, три штуки худоби, двоє свиней, а скільки птиці, вона й не знає, часу перераховувати не має. Якщо потрібні гроші – можна щось продати.
Потім потяглися будні. Мартуся щотижня готує своїм містянам курочку, сир і сметанку, десяток яєць, овочі й фрукти, дещо продає на базарі, щоб була яка копійка на цукор, сіль, мило, сірники, словом, те, без чого не обходиться ні академік, ні двірник.
Якось попросила сина скосити в городі, там, куди комбайн заїхати не зможе, сама в той день мала багато роботи з виплатами грошей. Якби знала, як її за цей день судитиме сваха.
Як тільки колега повернулася після місячної відпустки на роботу, вилила на мене ціле відро невдоволення моєю сусідкою:
– Ох ти й розмалювала мені мою сваху, мовляв, все вона має, все вона може. Коли діткам треба було щось купити, вона їм на те: «запитаю машину, відвезу на торговицю корову, і в суботу матимете гроші». А їм треба було у вівторок, а не чекати до суботи. Толку з тих її гектарів та її худоби.
Я спробувала була щось сказати, але вона не слухала і продовжувала:
– Та ніяка вона господиня! Я це зрозуміла, коли мій зять смакував мої страви, він аж поправився коло нас, так йому все сподобалося. А вареників не міг наїстися. Та твоя сусідка, така широка ґаздиня, що має аж три штуки худоби, хоч один вареник із того сира у житті зліпила, хоч щось, крім паски на Великдень, спекла?
Я знову спробувала перебити її монолог:
– Вона крутиться, як та білка в колесі, щоб і на пошту встигнути, і по господарству впоратись, то вже часу їсти зварити, може, якось і не вистачало, але син точно не голодував, бо в неї і молОчка, і м’ясо, і овочі круглий рік.
Але Галя продовжувала:
– Прийшла позавчора до нас після базару, щось і нам трохи принесла, та й хоче просити сина, аби прийшов покосити. Була одинадцята година. Дітки у відпустці, вони ще спали. Ну, я їх розбудила, дітки помилися, почистили зубки, попили кави з тортиком, що я їм спекла. Марта з того аж здивувалася, як я коло дітей упадаю.
Я вкинула своїх п’ять копійок, мовляв, то добре, але для села трохи незвично, так довго спати і сніданок від батьків чекати.
– А ти послухай, як сваха повелася зі своєю дитиною, – нервово продовжила Галина, – залишила йому на столі хліб, сир, сметану, огірки, помідори, сказала: сам посмажиш яєчню з шинкою, є компот у холодильнику, та й повіялася на роботу. А він, бідний, цілісінький день косив, нічого не їв, бо в мене вже звик до смачненького, вареного й тепленького, то в сухом’ятку йому не йшло.
Прийшов мій зять ввечері додому, стомлений і голодний, та й хвалиться моїй донечці, який він витривалий, що може цілий день без їжі. Моя дитина тоді підійшла до мене, каже: «Мамочко, ти найкраща, не те, що моя свекруха, ото я в неї, напевно б, з голоду впала».
– Невже ти не могла мені всю правду про ту Марту розказати? – запитала мене Галя, але я не відповіла, тільки обернулася й пішла геть. Відтоді ми не розмовляємо. Як живеться її дітям – не знаю. У Марти запитати, але вона не з тих, що скаже.
Друга історія, де я без вини винна, про дівчину, мою далеку родичку, яка вийшла заміж за сина моєї однокурсниці. Вона – аналогічна. Якщо цікаво, можу розповісти наступного разу.
