fbpx
Історії з життя
Незважаючи на бабусині протести, відсипаю їй щойно куплених помідорів і бачу, що в ящичку біля неї лежить огризок грушки. Може, то весь її обід? Починаю шукати в сумочці цукерки, аби її пригостити, а бабуся тривожиться: — Щось загубили? Скажете ж, чи знайшли, а то й я буду переживати! Хіба часто тепер почуєш такі слова?

Купую помідори на ринку київської Лук’янівки, а навпроти сидить сільська бабуся — сухі трави продає. Худенька, чепурна і така затишна-затишна. Як із мого дитинства.

…ТОДІ, в 1970-х роках, сільські бабусі влітку носили штапельні спідниці (малюнок найпопулярнішої матерії пам’ятаю й досі) і фартухи, восени — чорні «плюшки» й бежеві хустки, а взимку обгорталися поверх того вовняними шалями з китицями. Йде така бабуся, схожа на стіжок сіна, а ніхто й не дивується — так заведено.

«Не прижившись» у дитсадку, я подовгу жила в селі у своєї бабусі Сані. Вона читала мені казки із дитячих книжок, серед яких нашою найулюбленішою була «Дідо-всевідо», або розповідала цікаві історії. Це в «мирні» дні. У дні «бойові» їй нерідко доводилося вирізати з мого волосся великий «м’яч» із реп’яхів — я організовувала серед друзів-однолітків конкурс — хто спіймає цей реп’яховий «м’яч» головою — і зазвичай ставала переможцем.

Через вигін жила рідна сестра моєї бабусі — баба Федорка. Вона ткала доріжки, їй треба було мотати з клубочків цівки, і без мене вона аж ніяк не могла обійтися. Звісно, я була не одна, очеретяні цівки мотав увесь наш гурт — рідних, двоюрідних, троюрідних і так далі сестер та братів. За це бабуся пригощала нас цукром-рафінадом, а моїй ляльці могла пошити нову сукенку. На тій самій швейній машинці, на якій після війни обшивала мою маленьку маму та її сестричок — їхній тато поліг на фронті.

А ще ми з бабою Федоркою, вичитавши в районній газеті заклик здавати до aптеки цвіт бузини, чебрецю та звіробою, відкрили цілу артіль. Зібрані й висушені нами цілющі трави до aптеки в райцентрі відвозив велосипедом бабусин зять, дядько Іван. У нього була класна професія — кіномеханік! Тому вся хата баби Федорки ряхтіла кольоровими афішами з анонсами популярних фільмів. А на одному плакаті були слова, які я відразу ж вивчила напам’ять: «Прилетіла ластівка, з голубою ласкою, до моєї хати, до свого гнізда». На подвір’ї баби Федорки, в повітці, все життя було ластівчине гніздо. Я мріяла приручити й виховати ластів’ятко, але мені заборонили навіть заглядати до того гніздечка — «бо ластівка тоді своїх діток покине!»

Вечорами, коли метелики переставали сідати на високі фіалки в нашому саду, я запрошувала своїх і сусідських бабусь на концерт. Вони щільно всідалися на широку дерев’яну лавку біля двору баби Федорки (і чоловік, і син у неї були майстровиті).

Концерт ми готували з троюрідним братом Сашком, котрий охоче йшов на всі мої авантюри. Сашко, на відміну від мене, мав слух і чудовий голос, але програму складала я і для себе обирала найпроникливіші пісні. Неодмінно: «Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу» Василя Симоненка. Бабусі, слухаючи мене, змахували сльози і казали: «Співачкою стане…» «Ні, буду міліціонером!» — заперечувала я. «Cамогонку труситимеш?» — жартувала котрась. «Злoчинців ловитиму, як у кіно показують!»

Бабуся Саня та баба Федорка були не єдиними в моєму житті. Татова мама, баба Катя, його тітка баба Уляна (від моїх витівок на кшталт прилаштованого в її курнику опудала, нитки від якого тяглися аж до нас за кущі, вона страждала найбільше, оскільки жили ми з нею в одному дворі). Сусідки — худенька баба Віра, тиха синьоока баба Дуня, білява баба Катя, котра знала безліч старовинних пісень, метикувата баба Оля, із внучкою якої, Валею, ми були нерозлучні.

Без усіх цих та інших бабусь у мене не було б повноцінного дитинства. Я запросила їх потім на своє весілля, на «шишки», які вже рідко хто влаштовує. І вони, здивовані та зраділі від такої уваги, прийшли всі в празникових хустках і кофтинах, наспівали нам безліч весільних пісень. Можливо, то був останній радісний привід, що зібрав їх усіх разом — поспівати, погомоніти, позгадувати, отримати призабуту духмяну весільну «шишку»…

— Яке ж це ви зілля продаєте? — запитую бабусю з ринку на Лук’янівці.

— Безсмepтник, чебрець, материнка! — зраділо починає вона перебирати пучечки. — Материнка — для чаю, заварите — на весь Київ запахкотить…

Купую все — і сонячний безсмepтник, і материнку, і чебрець. Бабуся подає ще один пучечок чебрецю — в дарунок: «Беріть, беріть, і спасибі вам велике, що купили в мене».

— Самі трави збираєте?

— Сама, дитино, сама, у своєму селі під Києвом. Нещодавно стріла в лузі лиса, злякалася, гоню, а він не йде!

— Давайте помідорами пригощу. Вродили вони у вас цього літа?

— І-і-і, навіть не питайте, всі з корінням на гній викинула!

Незважаючи на бабусині протести, відсипаю їй щойно куплених помідорів і бачу, що в ящичку біля неї лежить огризок грушки. Може, то весь її обід? Починаю шукати в сумочці цукерки, аби її пригостити, а бабуся тривожиться:

— Щось загубили? Скажете ж, чи знайшли, а то й я буду переживати!

Хіба часто тепер почуєш такі слова? Популярні інші — «це твої проблеми»…

Іду, вдихаю пахощі сухого чебрецю і раптом пригадую осінній вечір у Чернівцях, куди поїхала у відрядження. Перед від’їздом із подругою Світланою прогулялися містом. Вузькі кам’янисті вулиці були вщерть заповнені густою, немов смола, темрявою. Золотими квадратами світилися вікна затишних кав’ярень. На тротуарі під ліхтарем помітили бабусю, яка розклала на клейонці нехитрий товар — червонясті яблука, плоди шипшини, купку смугастої квасолі, букетик дрібних хризантем.

— Куплю тобі ці яблука, — каже Світлана, — у вас у Києві таких точно немає.

А мене вабить буковинська шипшина — одна в одну, хоч намисто, як ото в дитинстві, нанизуй. Купую шипшину, а за нею й квасолю.

— Мамі на Черкащину повезу, хай розводить.

— Ая! — широко всміхається бабуся і вручає мені букетик дрібних хризантем, що пахнуть водночас осінню і зимою.

…Пучечок чебрецю, букетик хризантем. Бережімо наших бабусь.

Автор – Любов ОПАНАСЕНКО.

За матеріалами – Вербиченька.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!