У моєї сусідки Марії лише й розмови було, що треба вже йти на той світ, але аби так, щоб людей не потурбувати:
– Ні, взимку я не хочу, бо як прийдеться копати, а будуть морози, то як те люди зроблять? Або як службу вислухати та на такому морозі? А як священник та хористи співатимуть? Та то слова не можна вголос буде сказати від холоду…Чи як біля мене сидіти будуть, коли холод в хаті буде? О, ні… Вже як потепліє, то тоді вже треба й готуватися…
Але тепліло і баба Марія йшла на город розкривати часник, приглядалася до землі чи не дуже мокра, щоб почати першою садити.
– Ні, ні… зараз не хочу. Та й люди зараз он які зайняті, кожен хоче першим посадити, бо як зараз не посадити, то що будуть взимку їсти? та зараз кожному он як прикро і будуть йти до баби? І хтось буде за мною щиро сумувати чи будуть спішити аби якнайшвидше збутися аби піти на город? Я хочу аби за мною плакали, а не полегшено зітхали…
Далі приходило літо і баба знову казала, що ще не пора:
– Навколо все таке веселе та гоже, то нащо в такий час землю покидати? Куди не подивишся, то там цвіте, а там зеленіє, а там щебече. То нащо мені так Бога гнівити аби його красу не уважити? Та я прийду до Нього,
Він скаже – ти чого свої кости на сонці не гріла, ти чого під сонцем не тішилася, ти чого пісні пташині не слухала? Я то все для кого творив?
Баба Марія їла перші яблука і казала, що смачніше за білий налив нема яблук на світі і чекала осені.
Коли ж приходила осінь, то баба знову не спішила.
– Куди я буду спішити, як в людей в руках все горить – урожай збирають, кожен погожий день пильнують аби все встигнути! А то я їм отаку прикрість зроблю? Та я хіба не людина?
Коли ж приходив мокрий листопад, то бабуся не хотіла людей студити під дощами.
– Нащо мені в воду лягати? Що буде з моєї сорочки? Та я її вишивала ще молодою і вона в мене до цих пір, як новенька. І то все я маю в болото кинути? Е, н! того ні одна жінка не захоче…
Коли ж до бабусі приїздили онуки та діти, то вона переставала думати про такі дурниці, бо вона ще досить молода жінка.
– І що такого, що сімдесят дев’ять? Я ще молодого переживу! Ти бачила Юстино, як я на хліб вимішую? Та ні одна молода господиня в селі так не замісить, ні в кого такі пишні колачі не ростуть, як у мене! Бо то тісто треба добре – самого дна підняти та на верх, та на верх… Я ще силу маю!
Бабуся припрошувала онуків їсти, доньок набрати вагу, бо жінка має бути в тілі, зятям варила таку біленьку, що у них аж вуса закручувалися… Сміх і гамір стояв над дерев’яною хатиною, а бабуся брала той сміх обома руками і клала собі в душу.
– Щоб на тім світі тепло мені було. А ви думаєте, як там люди гріються? Отаким сміхом дитячим та усмішкою доброю. Отаке там гріє замість сонця.
Ніхто й не зауважував, яка то була пора року, коли бабуся відійшла. Для всіх – це був найсумніший день і всі відклали найпильнішу роботу аби провести Марію в останню путь.
Вона усміхалася з портрету і була задоволена, що так багато людей її поважали і стільком людям вона зробила в житті бодай трохи добра, тому там буде грітися під їхнім сонячним промінням…
Коли на подвір’ї сусідки тепер лунає сміх, я майже бачу, як вона сидить на лавці і підставляє своє обличчя до сонця та тихо усміхається під ніс.
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
