Я була ще молодою жінкою, коли мого чоловіка не стало, дітям було тринадцять і вісім років. Як жити далі я не знала, бо чоловік був годувальником у нас в родині, а я звичайною домогосподаркою. І ще мій Юрко був просто золотим чоловіком, і до мене гарно ставився, і до дітей.
Важко такому знайти заміну, а я й не шукала. Вирішила, що буду жити заради дітей.
Тоді це були початки двотисячних, але люди ще масово їздили на буряки на Схід. Я теж вирішила, що поки в дітей канікули, то поїду і хоч якусь копійку зароблю.
Праця важка, задуха і просто велетенська спрага – ось все, що я запам’ятала з того часу.
Так я їздила років п’ять і якось познайомилася з агрономом Петром, він був молодшим за мене на два роки, але я й не сприймала наші стосунки серйозно.
Вже мені хотілося якоїсь віддушини, щоб проблеми вирішив чоловік. щоб заробив чоловік, щоб приголубив чоловік… А тут Петро, молодий та гарний, за ним не одна бригада жінок бігала, а він чогось до мене причепився. А я й не сильно пручалася.
Наш короткий роман скінчився і я вернулася додому, але Петро вирішив мені писати. Ті листи гріли мені душу, але дуже дратували мою маму.
– Ти що твориш? Діти вже все розуміють, а ти як та дівчинка з листами! Вже по селу говорять! Та в нього така як ти в кожній бригаді! І з кожним листом додавалися гіркі мамині слова, які просочували моє щастя і нищили його…
А потім на наступний рік не набралася бригада і залишилися одні листи, які були все рідші і рідші…
А потім клопоти з дітьми, які ж ніколи не закінчуються і я вирішила, що нема чого себе надіяти якимись дурницями та написала, що знайшла іншого і, щоб Петро мені більше не писав.
– Молодець!, – сказала мама, коли перестала бачити листи у наших воротях, – Ти вже не в тому віці аби про дурниці думати. Дітей скоро треба буде женити, а ти туди ж…
Минав час і я згадувала про Петра лише як про щось світле і добре, останній промінчик в сумному житті.
Діти помічали, що я сумна, але що я їм могла розказати? Хіба б вони мене зрозуміли? Мама на схилі літ вирішила закохатися. Йшов час, але Петро мені з голови не виходив.
Ні чого я така боягузка? Що мені діти скажуть? Та й яке їх взагалі діло?
Вирішила я все дітям розповісти як тільки вони приїдуть з міста, де жили і працювали. Я, знаєте, в такому домашньому, щось варю аби їх смачним зустріти. Вся кухня в пару і диму, я аж мокра від того варива.
Як на поріг величезний букет квітів просовується.
Я ще так здивувалася, думаю, що то за оказія? А за квітами – Петро! Я мало не падаю від подиву, як за ним діти щасливі та сміються:
– Мамо, що ж ти від нас батька так довго ховала?,- кажуть, а я в плач!
Аж тут на цю катавасію вже приходить моя мама і бачить то все та каже:
– Бачиш, як добре, коли в тебе мати адресу вміє переписати. А діти вміють гарно листа написати аби до тебе чоловік приїхав…
Я спочатку на них трохи образилася, бо ж в якому вигляді я перед Петром стояла! – халат старенький, в руці черпак, волосся прилипло до чола, писана красуня, хоч одразу під вінець!
Але й рада була страшенно, що все отак склалося і вони за моєю спиною так все провернули!
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
