Та й мої брати та сестри теж не видалися надто радими перейняти мамин досвід – двоє дітей максимум.
Зараз за родинним столом всі й вміститися не можуть, треба ж маму пом’янути…
Я б і не приїхала, але ж потім будуть говорити, що не віддала мамі шану… А я не мала за що її шанувати – я її просто не знала!
Я була третьою дитиною, тому матір не встигла мені дати дрібку любові, як треба вже ділитися зі старшими дітьми, а потім і з молодшими.
Я лиш пам’ятаю її спину – то вона на городі щось поле, то вона корову доїть, то вона їсти варить і все до мене спиною…
І так щось кину пару слів, навіть вже й імена плутала, а ти шостим чуттям знав, що то ти маєш виконати завдання.
Батько… Та який з нього був батько? Таке собі. А вона завжди мовчазна та терпляча, й так була небагатослівна, а при батькові й того мовчала.
Та я з такою радістю полетіла у світ, що й вертатися не стала. Кажуть, що я живу не в місті, а в шахті, а мені тут як у раю: вийду – навколо простір і весь мій, небо велетенське і ніде не спиняється, а вростає в траву, високу і шовкову.
Листи мати не вміла писати, а як онуки під диктування щось і писали, то це ж хіба від серця сказане?
Так і бачу, як вона просить онука:
– Ходи, будемо листа писати Марії. «Доброго дня, Маріє. Як твоє здоров’я, як діти, чоловік?..»
Впевнена, що вона давала дві гривні з пенсії цьому писареві…
До батька я теж не їхала, бо чого б це я скільки грошей витрачала на переїзд, як він мені й копійки для життя не дав?
Мати теж мені не дала, але вона хоч мені кривого слова не казала.
А тут приїхала, щоб хоч всіх побачити, всіх своїх… Бо ж і мої роки теж набирають рахунків… Хто його знає, чи не востаннє бачимося.
Отож, гомонимо за столом, згадуємо про маму, якісь історії смішні:
– А пам’ятаєте, як ми перед Миколаєм знайшли подарунки і їх з’їли?, – почав старший Семен.
О, я це пам’ятаю, тоді мама вперше плакала, бо не мала більше грошей, щоб нам купити нові. Того року ми всі отримали різки… з виховною метою.
– Але вона ніколи нас не била, – втрутилася наймолодша Світлана, – А мене не била, бо любила мене найбільше.
– Що ти таке кажеш, – здивувалися ми.
– Отаке. Колись, як я була мала, то вона мені сказала, що мене любить найбільше серед вас усіх. Не знаю, чи то я була ногу побила чи двійку отримала… А вона мене обняла і каже: «Дитинко моя, я тобі скажу один секрет, але ти ні кому. Я тебе найбільше серед усіх вас люблю…»
– І мені таке казала!, – вигукнув Петро, – Я завжди думав, що вона Семена найбільше любить, а вона отак мене пригорнула і каже: «Ти тільки нікому не кажи, але я тебе люблю найбільше серед усіх». Я тоді так зрадів, ви собі й не уявляєте! Я тобі, Семене, відтоді й перестав олівці псувати…
Всі загомоніли з новою силою, бо їм усім мама це казала!
І я… Я згадала, як вона мене обняла на зупинці міцно-міцно і сказала:
– Марійко, ти їдеш в великий світ. Я хочу аби ти, доню, знала, що я люблю тебе найбільше серед усіх… Що моє серце буде всюди йти за тобою…
А я… Я навіть їй інколи й не відписувала… Мені було не цікаво, скільки мішків картоплі вона зібрала та чи отелилася Квітка… Чому я швидше не згадала її слів?
Фото Ярослава Романюка.
